Розділ 6

Анна

Поліційний відділок у Празі-сім пахне старою кавою, пилом і безвихіддю. Зовсім не так, як наш офіс.

Я сиджу на твердій дерев’яній лаві в коридорі, стискаючи в руках стаканчик із кавою, якою мене пригостив черговий офіцер. Страшенно хочеться спати, але я повинна дочекатися свого рятівника, подякувати та сказати, що пишаюся знайомством із ним.

Події вчорашнього вечора прокручуються в голові на нескінченому повторі як у рілс в інстаграмі. Барабанний дріб, музика немов із самого пекла, вогонь, дим і натовп величезних козлоподібних чортів – один страшніший за іншого.

Вау! Які ж вони гарні!

– Боже, хлопчики – як на підбір. Там, під хутром, напевно, такі кубики преса. Уі-і-і! – вереск Лінди залишається останнім, що я почула.

Слідом за цим з’явилося п’яне перекошене обличчя Якуба, колишнього хлопця Ніни. Його кам’яна рука обхопила моє передпліччя і потягла кудись із натовпу. Навіть просто згадувати ту мить боляче – на шкірі від його пальців залишилися величезні синці.

Не уявляю, як подруга могла жити з такою людиною. Від нього ж за версту тхне неадекватністю та агресією! Я добре пам’ятаю, який вона мала вигляд, коли прибігла до мене від нього побита. Як я викликала їй «швидку», як потім допомагала шукати адвоката…

Я сподівалася, що він дістане реальний термін за знущання з Ніни, але судді не наважилися винести вирок за всією суворістю закону відомій людині, яка представляє країну на міжнародних змаганнях, і він відбувся штрафом і умовним терміном.

Він відчув вседозволеність і вирішив, що йому й далі все сходитиме з рук. Зажадав помститися мені та подрузі.

Треба ж було нам зустрітися на шоу…

Він уже неабияк випив і майже не контролював себе. Очі горіли нездоровим блиском. Він виявився справжнім психом! У такому стані він легко міг завдати мені будь-якої шкоди чи навіть вбити. Принаймні, саме останнім він мені погрожував, коли тягнув до краю огородженої території.

Я пам’ятаю відчайдушну безпорадність і липкий, холодний, задушливий страх. Із жахом зрозуміла, що ніхто не допоможе – усі занадто зайняті шоу, нікому немає до мене діла. 

Від удару потемніло в очах. А потім – реальність розкололася, і до неї увірвалося щось первісне.

Гора хутра, роги, дзвін дзвону, від якого завібрувало в грудях. Крампус. Чудовисько, яке повинно лякати людей, стало моїм порятунком. Я бачила, як ця тварина кинулася на професійного боксера, не роздумуючи ні секунди, і змогла його подолати.

Поліція, медики… Й обличчя Дена. Нашого тихого Дена – того самого, якого деякі колеги неприховано і безсоромно підколювали в офісі цілий рік. Одного з найкрутіших аналітиків, з якими мені доводилося працювати.

Він – Демон? У це неможливо повірити.

Він не побоявся і вирубив агресора вагою щонайменше в центнер, щоб врятувати мене.

Я була шокована. Медики обробили мені розбиту губу і відвезли до лікарні, щоби провести більш детальний огляд і зафіксувати побої. Там від медсестри я випадково дізналася, що Дена заарештували й привезли до них із травмами під конвоєм.

Тільки тоді до мене дійшло, що його намагаються звинуватити в нападі на Якуба. Що за абсурд? 

Соціальні мережі рясніли постами про напад на нещасного глядача. Світ точно збожеволів – жодного повідомлення, яке містило б правду. Невже дійсно ніхто не бачив, як Якуб накинувся на мене і вдарив?

Замість того щоби поїхати додому відпочити й заспокоїтися, я пішла в поліцію, написала заяву, вимагаючи негайно звільнити Дена.

Й ось уже дві години поспіль чекаю, коли його відпустять.

Нарешті двері відчиняються, і він виходить у супроводі офіцера. Виглядає… пошарпаним. Це м’яко сказано. Блідий, змарнілий. Куртка накинута на одне плече, тому що права рука, зігнута в лікті, закована в гіпс і спочиває на перев’язі.

Коли він помічає мене, на обличчі змінюється ціла гама емоцій: здивування, переляк, збентеження. Мені все ще важко поєднати в одному образі сором’язливого мовчазного Дена й безстрашного Крампуса.

Встаю і роблю крок йому назустріч. У голові – мільйон думок і слів. Але які з них – найправильніші?

– Дене...

Він зупиняється за крок від мене. Усміхається.

– Ahoj, Anno, – хрипить. – Co tady děláš? (Привіт, Анно. Що ти тут робиш? – прим. авторки).

Я відчуваю гостру, щемливу ніжність до цієї впертої та сміливої людини, нескінчений захват мужністю Дена. І злість та пекучий сором – за насмішки та мовний снобізм, який ми розвели в офісі. 

– Певно, на тебе чекаю. Ти як?

– Дякувати Зевсу, житиму. Залишилося навчитися лівою рукою чистити зуби й нарізати салямі. Напевно, це не дуже зручно, треба спробувати. А, ще – зав’язувати шнурки, – він сміється. – І лижі доведеться відкласти – це найсумніше, звісно. Щоправда, лише якихось шість тижнів – не смертельно.

– Ти мене врятував… Ти взагалі розумієш…

– Не перебільшуй. Я просто помітив, що відбувається якась лажа, і почав діяти. Обмірковувати часу не було. Гадаю, будь-який нормальний чоловік вчинив би так само. Я не звик стояти осторонь, коли ображають жінок.