Розділ 4

Крампус Шоу на Виставішті – найбільша подія року. Мій дебют у ролі Демона відбувся тиждень тому на подібному параді в Брно. Але тут усе обіцяє бути набагато грандіозніше. Тисячі людей. Дим, прожектори, голосно грає Рамштайн. Я заздалегідь передчуваю цей вайб. Адреналін поколює кінчики пальців.

Одягаю маску. Світ остаточно схлопується до вузької смужки огляду. Ден – скромний аналітик із поганою чеською – зникає. Відбувається повне перезавантаження системи. Логін: Крампус. Пароль: *******. Доступ дозволено.

– Ну що, чудовисько, готове лякати туристів? – Ярда плескає мене по волохатому плечу.

У відповідь видаю утробний рик і дзвеню дзвонами, виляючи стегнами.

Перед початком нічного шоу в спеціальному павільйоні організовано фотографування. Сюди продаються окремі квитки, причому вельми недешеві. Охочих попозувати обійнявшись із демонами на тлі пекельних декорацій впускають по черзі невеликими групами.

Люди швидко змінюють один одного, лунають захоплені вигуки, миготять спалахи фотокамер. Ми намагаємося виглядати максимально загрозливо, щоб кадри виходили страшними й по-справжньому ефектними.

Адміністратор впускає чергову компанію. Вау, це – мої колеги! На офісній кухні я чув розмови про Крампус Шоу і здогадувався, що побачу їх у натовпі глядачів. Прикольно непомітно спостерігати за ними. Дівчата радісно верещать, хлопці допомагають їм зняти верхній одяг.

Вони обирають собі демонів, з якими фотографуватимуться. Анна підходить до мене. Сховавшись за маскою, я можу робити те, що не світить соромʼязливому Дену в офісі. Простягаю лапищу й обіймаю її. Між нами – товстий шар цапиної шкури й одяг, але моя шкіра горить так, ніби стикається з дівчиною мрії наживо.

Насмілююся і з незворушним виглядом дозволяю своїм рукам набагато більше, ніж з іншими глядачами. Шкода, що це триває лише коротку мить.

– Гей, Чорте, а ти похабник! – Анна сміється, вибираючись із моїх обіймів і поступаючись місцем наступному.

Настає час параду.

На величезному просторі металевими огорожами сформовано коридор у формі кола. Уздовж огорожі стоять люди. Серед вогню, диму і спецефектів коридором повільно простують команди Крампусів. Вони грізно гарчать, розмахують батогами й задираються до глядачів.

Наприкінці шляху починається найцікавіше й найжахливіше. Ми входимо в «Пекельний котел» – зону вісімнадцять плюс, обгороджену сіткою. Сюди пускають тільки найвідважніших і строго за паспортом.

У топку бар’єри! Тут – прямий контакт із пеклом.

Повітря перетворюється на густий сироп. Воно просякнуте димом фаєрів, потом і алкоголем. Натовп реве, вимагаючи видовищ. Люди тут інші – агресивніші, сміливіші, відв’язніші. Жодних ніжних фіалок! Вони самі лізуть до чортів, смикають за шкури, намагаються вхопити за роги чи відірвати хвости. Але демони в боргу не залишаються і дають їм здачі.

Я штовхаю чи шмагаю хлистом по ногах хлопців, які занадто нахабніють. Гарчу на дівчат, які верещать від жаху й захоплення. Адреналін б’є в скроні так, що я майже не чую гуркоту барабанів.

За всім цим стежать охоронці в неонових жилетах зі світловідбивачами. І хоча дрібні травми тут трапляються, завдяки суворим правилам і своєчасному втручанню охорони серйозних проблем зазвичай вдається уникнути.

Глядачі нахабніють, ми теж входимо в раж. Кров перетворюється на чистий адреналін. На хвилі безмежного захоплення інтуїція викидає істеричний сигнал «СОС». Я практично нічого не бачу, кручуся, щоб виявити джерело небезпеки, але знаходжу його не відразу.

Трохи збоку, притиснута до огорожі, стоїть Анна. Ні Томаша, ні інших колег поруч із нею не видно. Вона має наляканий вигляд. І це не той веселий азартний переляк, заради якого сюди приходять. Це – реальний страх, який не доречний навіть у цьому пеклі.

Якийсь амбал – шкіряна куртка, червоне обличчя, порожні очі п’яного бика – тримає її за лікоть і кричить їй щось в обличчя. Анна намагається вирвати руку, впирається долонею йому в груди, але він тільки сміється і смикає її на себе, а потім б’є.

Жоден охоронець не бачить їх та не реагує!

У мені все обривається. Логіка, правила, аналіз наслідків – усе летить під три чорти. Залишається лише червона пелена, яка застилає очі.

Нас розділяє не менше як десяток метрів. Я зриваюся з місця і мчу на допомогу. Мій костюм важить тридцять кілограмів, але зараз я його не відчуваю. Я – танк. Я – таран.

Люди ледь ухиляються, помічаючи загрозливу гору хутра, що мчить на них.

Я підлітаю до Анни у мить, коли амбал замахується знову. Міркувати та шукати якесь розвʼязання часу немає. До біса правила!

– Pust' ji, kurva! (Відпусти її, б***!) – кричу зірваним від люті голосом і б’ю мужика по руці, не даючи йому вдарити дівчину.

Виродок п’яний і вкрай агресивний. Він випускає Анну й кидається на мене з криком:

– Ти – покійник!

Шкура й маска слугують своєрідним захистом, проте удари однаково відчутні й досить болючі. Не здивуюся, якщо він – професійний борець.

Помилка. Критична помилка!

Я перехоплюю його руку пазуристою рукавичкою. Пластик впиваються в його шкіру. Я – не слабак, але й не боксер, я не вмію розраховувати силу удару. Б’ю його другою рукою навмання.