Розділ 3

Денис

О вісімнадцятій нуль-нуль я вилогінююся з реальності. Офіс залишається за спиною – скляний акваріум, де я почуваюся рибою, яка погано вміє плавати. Швидко спускаюся в метро і їду на Летняни. Мій пункт призначення – майстерні на околиці міста, які нагадують декорації до постапокаліпсису: іржава брама, нагромадження плит і поламаних металоконструкцій. Сьогоднішнє темне небо з червоно-рожевими смужками дуже пасує до загальної картини.

На мене вже чекають. Відчиняю двері з номером сорок два. У ніс вдаряє різкий, рідний запах: епоксидна смола, оброблена шкіра і звіриний мускус. Це не просто майстерня, це – мій крафт-спейс. Моя лабораторія. Моє царство й мій притулок.

Напевно, у Чехії правильніше було б сказати «королівство»? Один чорт – тут я почуваюся на коні. І жодні кляті літери та інші вередливі комбінації, які важко вимовити, не заважають мені спілкуватися з іншими мешканцями цього пекла. 

Мені часом навіть здається, що чехи тут якісь інші. Їм байдуже, як я відмінюю дієслова й чи правильно ставлю наголос. Вони мене дивним чином розуміють – і їм ніщо не заважає. Бо найбільше тут ціниться, наскільки розвинена в мене фантазія і як я працюю руками. А із цим у мене немає жодних проблем.

– Čau, Dene! – вітає мене Ярда з глибини приміщення, не відриваючись від паяльника.

У цій майстерні я – не аналітик даних. Я – інженер нічних кошмарів, чаклун, демон, майстер і трохи художник.

На верстаті лежить вона – її величність Маска. Моя гордість, мій скарб. Я беру її в руки з трепетом, який інші відчувають до дорогих тачок або жінок. Я два місяці проєктував її в 3D-редакторі та зробив досконалою. Я знаю кожен полігон цієї пики. Я вирізав і відшліфував її до ідеальної гладкості, а потім пофарбував, накладаючи тіні так, щоб навіть серед білого дня вона мала криповий вигляд.

Довгі, закручені роги – моя особлива гордість. Легкий, але міцний пластик, армований зсередини. Текстура кістки, тріщини, затемнення біля основи. Виглядає так, ніби я відпиляв їх у справжнього демона. 

Я скидаю офісний одяг, акуратно вішаю його на цвях і вдягаю термобілизну. Це – база для демонської шкіри. Без термухи можна здохнути за пів години активного шоу.

Костюм висить на манекені в кутку. Це – не дешева синтетика з магазину приколів. Це сто відсотків натуральної овчини й козячої шкури, яку я замовляв у фермерів у горах. Вона важка, груба і смердить твариною.

Одягання – це спеціальний ритуал. Спочатку штани. Хутро таке густе, що ноги одразу стають масивними, звіриними, і я мимоволі починаю почуватися дикою твариною.

Слідом – накладки на торс, щоби плечі здавалися вдвічі ширшими. Затягую ремені. Клац-клац – тугіше, костюм має сидіти як друга шкіра. Навіть не так – як броня. Зверху – основний шар. Шкура важить кілограм десять і, коли лягає на плечі, злегка придавлює мене до землі. Але це – приємна важкість, справжня вага сили.

Далі – широкий шкіряний пояс із кованими дзвонами ззаду. Вдаряючись під час руху об сідниці, вони дзвенять низько, утробно. Цей звук пробуджує в підкірці стародавній, примітивний страх.

На руки – рукавички з довгими кривими кігтями. Я сконструював їх так, щоб можна було ними щось хапати й тримати, але не завдавати реальних травм. Хоча вони мають страшний вигляд – ніби можуть розпороти черево ведмедю.

Останній штрих – її величність Маска. Усередині – м’які ущільнювачі та система вентиляції – маленький кулер, який я видер зі старого ноута й живлю від батарейки. На очі – сітка.

Вдих. Видих. Світ звужується до обмеженого огляду через прорізи. Видно поганенько, але водночас достатньо. Запахи та звуки гаража притупляються. Я підходжу до дзеркала – з відображення на мене дивиться не Ден і поготів не сором’язливий експат, а справжнісіньке Чудовисько. Величезне, масивне, з вищиреною кривавою пащею і порожніми чорними очницями. Рухаю плечем – шкура здіймається. Роблю кілька кроків, виляючи стегнами – дзвін видає той самий «дум-дум-дум».

Під шарами хутра і дерева ні акцент, ні словниковий запас не мають значення. Я – Демон. Я – втілення зимового страху. Я – архетип. Я – Крампус. Ця роль дарує абсолютну свободу. Я не боюся помилитися, бо монстри не помиляються. Майже…

– Дене, чуваче, ти виглядаєш до біса класно! – кричить Ярда, повертаючись до мене. Він уже теж у костюмі й має не менш моторошний вигляд.

Я не відповідаю словами. Я видаю низький, гортанний рик, який резонує в масці. Ярда ірже, виляє стегнами, дзвенить дзвонами й показує великий палець. Завтра ми підірвемо Виставиште.

Крампус-шоу. Вогонь, дим і двісті демонів у масках. Двері пекла розкриються навстіж. Праго, зустрічай полчища чортів! Святий Мікулашу, ми йдемо!

У команду я потрапив абсолютно випадково. Рік тому я тільки приїхав до Праги й пішов на Крампус-шоу із цікавості. Це виявилося несподівано круто. Я був у захваті, фотографував парад демонів, обкатуючи новенький смартфон. Один із Крампусів підбіг до мене і вихопив його з рук. Однак він не втримав телефон у масивних рукавицях і випадково впустив на землю.

На жаль, бідолаха не пережив цього й розбився. Демон – ним виявився Ярда – купив мені натомість такий самий телефон, і ми зустрілися за кілька днів на нейтральній території.

У дитинстві я всі канікули проводив у діда, який живе в карпатському селі та славиться майстерністю – створює вироби з дерева та шкіри. Я сідав поруч на низенькій лавці й годинами спостерігав, як натруджені руки діда перетворювали грубий брусок явора на мереживний візерунок. Я старанно вчився і мріяв стати схожим на нього.