Розділ 1

Денис

Рівно рік, як я живу в Празі. Колись я був упевнений, що дванадцять місяців – цілком достатньо, щоби перестати почуватися гостем, який усе ще тримає пальто в руках і не знає, куди його прилаштувати. Але в реальності все виявляється набагато складніше.

Я – Ден, мені двадцять сім. За професією – аналітик даних, шукаю помилки й причини, через які компанії втрачають клієнтів і гроші. За характером – людина, яка звикла вигравати суперечку ще до того, як співрозмовник відкрив рота. 

Раніше в мене все було максимально чітко і просто: цифри не ображаються, графіки не оцінюють мій акцент, а дані або сходяться, або ні. Я вмію знаходити баги там, де інші кажуть «ну-у-у, якось воно працює», вільно розмовляю англійською і відкритий до всього нового.

Колись я щиро вважав, що цього достатньо, щоби бути королем у будь-якій країні та системі. Бо всесвіт має крутитися навколо мене. Окей, нехай не одного мене, але таких, як я.

А потім я приїхав сюди – у місто шпилів, кави та м’якої, трохи закритої ввічливості. Прага гарна: неймовірна архітектура підкреслює поважний вік середньовічного міста, мокра бруківка блищить, наче свіжий лак, трамваї їздять майже безшумно і, що найбільш дивно, завжди за розкладом. Трдельники із шоколадом – це взагалі окремий гастрономічний оргазм для ласуна.

Моє резюме тепер виглядає максимально круто: міжнародна компанія в центрі Європи, посада вища, ніж у більшості моїх колишніх однокурсників удома, і зарплата в євро – така, яку не вимовляють вголос, щоб не наврочити. Мене не «взяли спробувати». Мене витягли з воронки кандидатів як дорогу деталь: рідкісну, вкрай необхідну і без інструкцій чеською.

Підписавши контракт, я подумки співав: «Я обожнюю тебе, життя! Зараз я тут розвернуся».

Розвертаюся. Тільки не я, а мій внутрішній компас. Тому що керівництво компанії на папері мені обіцяло: «робоча мова – англійська». А на практиці англійська тут – виключно для офіційного листування і нарад, які, до речі, чомусь іноді проводяться чеською – і крутись, як хочеш. Бо я тут – гість, а вони – у себе вдома. І це я маю підлаштовуватися під них, а не навпаки. 

А як же корона і всесвіт?

На офіційних заходах із керівництвом ще можна сховатися за розумною маскою і блиснути крутістю, коли питання стосується коду. Однак справжнє життя компанії – курилка, кухня, чати в месенджерах, жарти біля кавомашини – тече виключно чеською. І я в цьому потоці борсаюся, як викинутий на берег тюлень.

Офісна кухня – це місцевий храм, сповнений жартів, мемів, життєвих історій, які зазвичай закінчуються дружним сміхом. Я не завжди розумію, чому і над чим вони сміються, тому дію як досвідчений виживальник – ставлю реакцію, киваю, посміхаюся. Іноді ніяковію, бо відчуваю, що щось роблю не так.

Я розумію мінімум відсотків шістдесят того, що чую. Проте говорити уникаю. Бо щоразу, коли я відкриваю рота й намагаюся вичавити з себе щось чеською, стається катастрофа.

Є в їхній мові одна буква – «Ř». Вимовляється як… Та ніяк вона не вимовляється, якщо ти не народився в Чехії. Це якийсь звук із паралельного всесвіту, де в людей інша будова гортані. Я ходив до репетитора, дивився відео на ютубі, тренувався перед дзеркалом. Марно – мій «Ř» звучить так, ніби я намагаюся одночасно гарчати та чхати. І колег це жахливо… розчулює.

П’ятниця. Скоро кінець робочого дня. Мозок на межі, і мені потрібен хоч якийсь «патч», щоб дотягнути до вечора. На кухні, на щастя, порожньо. Я стою біля кавомашини – єдиного члена колективу, який мене ніколи не підколює. Розслаблений, поки не чую знайомі голоси.

Тереза і Клара з відділу маркетингу. Обом дівчатам близько тридцяти. Вони модно вдягнені, вельми привабливі й мають особливе почуття гумору, яке я називаю «ласкавий садизм».

– Денчику, привіт! – Тереза розпливається в посмішці.

– Як справи? – доброзичливо цікавиться Клара, звісно, чеською.

Я автоматично, як страховку, вмикаю англійську:

– Відмінно. Довгий тиждень.

– Довгий тиждень… – Клара й не думає спрощувати мені задачу й переходити на англійську, нахиляє голову. – Дене, скажи мені чесно, ти взагалі намагаєшся хоч іноді говорити чеською? Тому що твій акцент… м-м-м стабільний.

Стабільний – чудове слово. Стабільність – це зазвичай комплімент. Але все не так: у визначенні Клари це – діагноз.

– Я намагаюся, – вперто відповідаю англійською з посмішкою чеширського кота, щосили транслюючи: «я в порядку, відчепиться». – Щодня. Але… деякі звуки – просто критичний баг.

Подруги переглядаються. Я вже знаю, що буде далі, але мій мозок чомусь однаково не встигає поставити захист.

– Řekni nám «čtvrtek»! (Скажи нам «четвер»! – примітка автора).

Ось вона – їхня улюблена розвага. Слово «čtvrtek» – фонетичний БДСМ. Підозрюю, що його придумала людина, яка ненавидить іноземців і хоче, щоб вони важко страждали. Пʼять приголосних поспіль – це занадто навіть без проклятого «ř».

Клара вже хихикає в передчутті, поправляючи свої хіпстерські окуляри в черепаховій оправі.

Я міг би буркнути щось на кшталт: «вибачте, в мене багато роботи» й піти. Але щось усередині – чи то впертість, чи то мазохізм – змушує мене вкотре спробувати.