Нащо він знов тут, коли я уже все вирішила?

ІННА
Цей аркуш – три в одному – фальшивий родовід, привіт і пастка від Ігоря. Папірець, який огидно і в руки взяти, нічним метеликом пурхає над підлогою. Чи це тріпоче над прірвою моє серце?

Якийсь кошмарний сон.

Аів години тому це серце мало не вискочило від щастя, коли Ян подзвонив. Бо я ж думала, все скінчено, навіть не почавшись.

 Він ще коли приїхав, міг би залишитись. І я цього хотіла, бо там, де він, було світло і життя. А там, де я, не було нічого.

Тільки одразу згадалося фото, де він обіймає дружину й Макса. А Ян дивився вимогливо. Не знаю, що було б, якби він сказав хоч слово. Чи я гордо вказала б на двері зрадникові вагітної дружини, чи не змогла б відмовити й знайшла якесь виправдання собі і йому.

І от він знову тут. Дивиться, як на божевільну.

От і побачилися.

Я ж уже розмріялася – він зрозумів, що між нами нічого не може бути. Але ми ще побачимося. Бо так неправильно прощатись з тим, хто торкнувся твоєї душі.

Хоч він ні за що не прийме мою відмову. Бо Ян такий, який є. А я ні за що не буду четвертим кутом в його сім’ї, бо я така, яка є.

Невже щось змінилося або він змінився?

Якось все неправильно. Ян мав прийти, щоб почути не сказане минулого разу – я ні за що не створю небезпеки для його вагітної жінки й Макса. І ми б тоді або стали просто знайомі, або чесно і назавжди вирішили ніколи не бачитись.

Щоб не рвати серце.

А він прийшов з фальшивим родоводом, наче нічого не сталося, наче він не був готовий зрадити своїх найрідніших зі мною, а я майже погодилася, і лише в останній момент змогла зупинитися.

Так до чого тут Ігор і його фальшивка? 

В голові гудуть дзвони. Ян дивиться уважно й трохи іронічно. Мовляв, не зможеш довго опиратися, але можеш показати, яка ти чесна дівчина.

Час завмирає або я випадаю з нього.

Наче згори й здалеку бачу себе розбитою і вдруге знищеною після того, як за Яном і Максом позавчора зачинилися двері, відрізавши мене від світу, в який я майже повернулася.

Двері до нового життя могли б не зачинитись. Мені варто було лише кивнути на знак згоди, навіть говорити нічого б не знадобилося.  Бо то була мить, коли слова зайві.

Була і минула. Я не зважилася, він образився.

І що тепер, що, що, що?!

Якщо життя й розсудок дорогі вам, ніколи не проганяйте старе кохання новим. 

А я?

А мені, мабуть, вони не дорогі – ні життя, ні розсудок.

В голові гуде орган. Це реквієм?

Кіно йде далі, задом наперед і зупиняється за пів години до того, як я вперше побачила світло в кінці тунелю.

Так що? 

Хтось закохався у зрадника. Готового зрадити вагітну дружину.  А недавно ж мене саму зрадили і я сиджу в депресняку всіма зневажена. 

Що робити, як в житті тримає лише непрохане й заборонене кохання? Без нього жити нема сил. А доведеться його викинути. 

Що тоді залишиться, що триматиме в житті?

Може треба жити, бо Пух безпомічний і без мене пропаде?

Ще дурніша відмовка.  

Його просто треба повернути Ірині. А потім повернутися до батьків і спробувати жити, як всі. Отримати офіційний диплом, бажано червоний. А потім або піти  в помічниці до матері й все життя продавати ґудзики. І повірити, що це потрібна і почесна робота. Кажуть, в бізнесі теж повно адреналіну. Продаєш на один ґудзик більше, ніж конкуренти, і пишаєшся собою.

А можна ще закінчити аспірантуру і викладати студентам економіку, як тато.  

Хоч розберуся нарешті, що це таке. Там теж можна змагатися за щось – посаду вищу або хто більше статей понаписує. І чию писанину найбільше процитують, чиї студенти успішніші…

В очах аж зеленіє, як тільки уявляю таке життя. Та іншого виходу немає.  

Швидко, ЩОБ  НЕ ПЕРЕДУМАТИ, хапаю смартфон і натискаю на МАМА ПУХА. 

Я тепер бізнеследі. Нічого нікому ні за пів ціни, ні безплатно. Нехай смартфон відробляє те, що я не забула поставити його на зарядку. І ця жінка забирає Пуха назад. А мені заплатить справжні гроші. Щоб не довелося повертатись до батьків без копійки. 

Отак вам всім. 

Хотіли, щоб я була, як ви? Я і буду. Не подобається –  ваші проблеми.

– О, нарешті. –  каже Ірина раніше, ніж я встигаю сказати, що згодна віддати їй Пуха і взяти грішми, як вона і просила з самого початку.   

– Нарешті що? –  каже за мене колишня Інна, яку такі речі колись цікавили.

– Нарешті ти вилізла з кокона. Ти мені вкрай потрібна, а дзвонити й смикати, коли хендлер в такому стані…

– В якому? –  відчуваю себе слідчим НКВС на допиті ворога народу. Шкода, що не можу посвітити лампою їй в очі. В коконі я, ага. Де вона була, поки мене розпинали? – Що  ти можеш знати про мій стан, тебе не було і…

– Емпатія, чула таке слово? –  Ірина спокійна, як айсберг.  – Просто уявляю, що б зі мною було, якби у мене на руках загинув чужий собака. Ну й дисквал радості не додає. Зате уже два місяці позаду, все менше чекати, поки знімуть покарання. 

– Знімуть? –  схоже, я витратила денний запас слів на розповіді для Пуха і його іграшки. І тепер можу говорити лише по слову за раз.

– Знімуть, куди дінуться. –  терпляче каже мама Пуха. – А готуватись треба уже зараз. Чорниця на Кришталі була третя в бебіках, прикинь. А перший отой общипаний Пентхаус. Лосяра довгонога. Ти його гарно підготувала, Ігор непогано показав. Але ж Чорниця на порядок краща, а навіть не друга. Бо ти не зволила нами зайнятись. 

– Еммм?

–  Проїхали. Я б теж… тільки все ж берись за роботу. Мала і миті на місці не стояла. Дзиґа сумно курить під столом в порівнянні. Так може ти цей рік нею займешся? Все одно Пух пропускає. А шкода. Золотий час. Та він надолужить, візьме своє зі старту. Уже, мабуть, все вміє. Зуби гарно міняються?

– Не знаю. Не цікаво. Я хочу…

– Щооо?

Ого, який голосина. Так і оглухнути можна. 

– Ти з кукухою не дружиш? А, то жарт… Хух. Налякала. Одразу уявила зуби у два ряди й кривий прикус. – полегшено сміється Іра.