Зі мною не пропадеш

ЯН
Притуляюся до одвірка, щоб не сповзти на підлогу. Бо в теплі мене трохи розморило. А може й не трохи. Все ж святкував не мінералкою. І тому безнадійність ситуації чогось  не дуже хвилює. 

А! нарешті відчуваю твердий ґрунт під ногами. Відрядження не зірветься.

Вихід же є. Вірніше є дехто мені дечим зобов’язаний. Я правда хотів тим зобов’язанням натиснути пізніше. Але так навіть краще.

– Ща малий. Зі мною не пропадеш.

Макс довірливо киває. От хто в мені ніколи не сумнівається.

І я хоробро натискаю на виклик, навіть не подумавши, що вона може спати. Бо під ранок же найкращий сон. Але дівчина не спить. І настільки невдячна, що категорично відмовляється приїхати сюди й побути з Максом, поки я не знайду няню через спеціальну службу.

– Хіба я багато прошу? Що складного в тому, щоби побути з малим, поки не з’явиться хтось з агенції! 

– Я не люблю і боюся дітей.  – пояснює вона так серйозно, що я не можу втриматись від сміху. Але доводиться навести різкість, бо часу нема, як і інших варіантів.

– Дівчино, ви забули, що дечим мені зобов’язані? І так хотіли віддячити. Я вимагаю сплати боргу. А Максим у нас чемний хлопчик. Їсть все і спить, поки не розбудиш. Так що відмови не приймаються.

– Я не поїду до вас. Пух там отримав психологічну травму. І він досі не до кінця отямився. Не можна його знову травмувати. 

Ти диви, які ми ніжні.

– Не проблема. – відчуваю неймовірне полегшення від того, що хоч щось можу вирішити в цьому грьобаному житті. – Привезу Макса до вас. І картку залишу, щоб можна було замовити їжу й що там буде треба. Ми прибудемо за пів години.

Натискаю на відбій, не слухаючи заперечень. І викликаю таксі. 

– Ти їдеш туди, де живе той песик. – кажу Максові. – Шануйся. Якщо будеш гарно поводитись і він тебе не покусає, потім зможе до нас повернутися. –  кладу я вишеньку на вершечок своєї педагогічної піраміди. І бачу, як легко настрій малого перескакує від відчаю до щастя. 

А через пів години уже їду в аеропорт на тому ж таксі, яке підвезло нас із малим до дому злої відьми.

 Дивлюсь у вікно, але не помічаю, що там. Посміхаюся, як ідіот. На серці тепло, а водій дивиться підозріло і мовчить.

Я б на його місці теж замислився, бо сцена, яку він побачив з вікна машини, дивна. Чи то охоронець привозить дитину додому, чи розлучений батько повертає сина матері після вихідних, які син провів з батьком. Мабуть, водятел кінець кінцем вирішує, що дорослі розійшлися мирно і не травмують дитину сварками. 

Але ж він по дорозі чув не тільки, як малий без угаву розказує про те, який його Мухтар розумний. сам знайшов тата і ще буде чемпіон світу, і собак не можна балувати, а Мухтар не балуваний і вміє приносити все, що кинеш, навіть випадково…

Водій уже дорослий сивий дядько. Він помітив і моє нетерпіння, і відповіді не в лад. І не переплутав все це з побоюванням запізнитись на літак. 

– І як ? Спішив, заплатив подвійний тариф, підглядав на годинник і нервово поправляв то краватку, то волосся, відповідав малому якусь маячню, і потім навіть не привітався як слід з колишньою жінкою? – читається невисловлене питання в очах таксиста, коли я мовчки відчиняю дверцята і сідаю на переднє видіння.

А те нетерпіння, з яким уже хочеться знов побачити Інну, мене самого неймовірно дивує.  

Що ж сталося?

Та нічого. Маю ж я впевнитись, що вона заспокоїлася і здатна дати собі й малому раду. А не шморгатиме носом кілька тижнів і сердито мовчатиме. Хоча вдома Макс давно звик до того, що мамині очі вічно на мокрому місці. 

Так що не треба собі брехати. Це я хочу, щоб ця дівчина нарешті перестала нагадувати лебедя, що гордо помирає на самоті.

Ну а що. Просто терпіти не можу, коли все в мінорі.

Таке і вдома набридло.

– І наче з нею уже краще. –  вирішую, коли бачу з вікна таксі їх із цуциком.

Вона уже чекає нас. А може просто вигулює свого злющого собаку. Той мокрий від розталого снігу. І гарчить на мене, а на малого ні. Навіть коли той хапає щеня на руки й починає кружляти з ним у повільному вальсі перед парадним.

Це справляє неабияке враження на відьму. А на мене ні. Теж мені сенсація. Малого всі люблять. 

Киваю недбало, передаю картку і мало не тікаю від її погляду. Довірливого і … радісного?

Вона рада мене бачити, серйозно?

А очі в неї карі й ужене червоні. От тільки Інна точно схудла. Хоча куди б далі?

– Їсти три рази на день. –  кажу і не розумію сам, про кого це.

– І поки не з’їси суп, солодке не дам. – ніби згадує вона щось і  посміхається при цьому так, що в мене завмирає серце.

– Ну я пішов, а то літак…

– Ага.

По дорозі уже розкатую губу в мріях, як повертаю малому щеня, малого Наталці, а Наталку її зведеному придуркові.

Далі вони самі якось без мене розбираються з ситуацією і живуть щасливою сім’єю.  

А я теж живу своє щасливе життя, вільний і задоволений тим, що все нарешті позаду і що якби не я, все б і далі тяглося і дотягло нас усіх до дурки. 

А Інна ж досі одна. Ми ж ніби більше не вороги. Так  чому б нам не спробувати…

Давно в мене не було такого гарного настрою. І нічого ніде не пищить і не гуде тривожним сигналом, чуйка звернулася калачиком коло серця. як колись пух. І солодко спить, аж поки я не повертаюся до Києва.

А в Борисполі просинається й нетерпляче підганяє, наче я барюся.

Що такого –  я ж просто їду забрати малого від няні.