І що тепер?

ЯН

Двері мені відчиняє малий. Заплакані зелені очі й вперто стиснутий рот. Розгубленість і рішучість химерно поєднуються і створюють вираз, що так бісить мене у його матері. А от у Максі мене нічого не бісить.  – Привіт, чого не спиш? – питаю і ненавиджу себе. Бо ті очі просто засяяли, коли побачили мене –  дещо розхлюстаного, але дорослого, який все життя цієї нікому не потрібної дитини удає, ніби може розрулити все що завгодно.

–  Мама не помре?

Звісно зараз хочеться сказати, що ми всі помремо. Нормальна ж асоціація, особливо після відвідин крематорію і ще одного спаленого мосту між мною і простими людським радощами. Але дитині, яка тільки що плакала і чимось перелякана, нормальні люди таке не кажуть.

От тільки хтось же сказав, бо з чого б малий так переймався.

– Чого б то вона помирала? – відповідаю питанням на питання, як завжди,колине знаю, що сказати. Питання риторичне, але Макс відповідає, як в школі. Чітко і вичерпно.

– Швидка приїздила. Лікар сказав, що не можна так із собою поводитись в її стані. Що колись таке погано скінчиться.

– А чого мені не подзвонили? –  пропустив я висоту і не став  пояснювати, що у нас з Наталкою давно все скінчилося погано, але тепер хоч видно світло в кінці тунелю. Хоча мені воно часом схоже на зустрічний вогонь з усіх калібрів.

– Я дзвонив. Поза зоною. –  пояснив малий.

А, ну так, я ж вимкнув мобільний, бо не вистачало ще відповідати, що я роблю в крематорії. Тобто нащо я там. А потім забув ввімкнути.

Та чого вже. Якби до мене додзвонилися, поки я з колишньою дівчиною і її новим бойфрендом відмічав старий Новий рік… Ух, я і відповів би в тому стані.

Зате хоч стрес зняв.

Швидко набираю Наталку.

– Що знову? –  питаю замість доброго ранку або чи вона в порядку, бо інакше дружина одрвзу перехопить ініціативу.

– Мене поклали на збереження.

– Нащо, дозволь спитати?

– Я впевнена, що цього разу буде дівчинка.

– Я питаю, нащо ти саме зараз із цим заводишся. Чула, що тобі лікарі казали? Нащо я стільки психотерапевту плачу, як ти сама себе гробиш? Себе спочатку збережи. Встигнеш іще.

– Не смій. Я збережу дитину.

– Та як скажеш. Де твій дорогоцінний? Мені зранку у відрядження. На кого ти залишила дитину, ще й нікому не сказала? В тебе всі дома?

Нащо було й питати. Її зведений шифрується, як завжди. А дома у неї не всі й не скоро посходяться уже давно. 

Але це вже занадто. Вона ж не могла знати, що я сьогодні до них з Максом зайду. 

– Не смій так зі мною. – голос Наталі тремтить від гніву й образи, хоча ображатися їй нема на кого, крім себе. – Я була перелякана. Мамі відвезеш. Або своїй.

– Ти краще сама з бабусями розберись, до кого везти. Щоб вони знов не влаштували зоряні війни. Я не в настрої зараз.

– А я на збереженні. І мене не можна хвилювати. –  як завжди легко з'їжджає з теми моя кохана дружина.

– І все ж чого хрещений не може побути з дитиною? –  я сьогодні не збираюсь закругляти гострі кути. – Мені остогидло бути громовідводом від обох бабусь.

–  Він уже перетинає кордон. – чомусь пошепки зізнається Наталя. – Відзвонився. Хоче все підготувати до нашого приїзду.

– Ти ба. – ну хоч якийсь позитив. – Що си стало, наш хлопчик підріс?

– Не смій так про нього.

– Ага, тебе ж не можна хвилювати.  Що ж. Я відвезу малого до твоєї матері. Бо моя зібралася в санаторій. Вона сто років не була у відпустці. Зараз може вже теж від’їжджає. Не наздоганяти ж мені поїзд і не зсаджувати  з нього матір тільки тому, що ти свою не покликала. 

– Розберись з цим сам. Я не…

– Поняв, не дурень. –  ціджу крізь зуби. Бо мене завжди неймовірно бісить, коли вона називає малого це і звалює на мене свої проблеми.

– Максе, набери бабусю. – намагаюся говорити спокійно, бо малий ні в чому не винуватий. – І скажи, що мама в лікарні. А я тебе за годину привезу. Нехай і далі насолоджується присутністю онука.

– Я уже їй дзвонив. Коли ти не знайшовся.

– Тим краще. Що візьмеш із собою? 

– Я би взяв Мухтара.  –  його очі знову заблищали від сліз. – Якби він знайшовся.

Ага. Взяв би він. Хто б йому дозволив. В домі у тещі стерильність –  операційна нервово курить. І тиша, як в музеї воскових фігур, щоб не сказати, як в моргу.  Які ще собаки…

І тут до мене доходить, що Макс же нічого не знає.

Ляскаю себе по лобі.

 – Забув подзвонити. А тобі привіт від нього. Пес знайшовся. Уяви – побіг до тата, бо той хворів. Собаки таке відчувають на великій відстані. –  натхненно брешу, бо діти в його віці в казки уже не сильно вірять. Але Макс радісно киває.

– А коли…

Розводжу руками, і радість, не така вже й часта гостя в цьому домі, знову тікає.

–  Не може поки що повернутися. Не тому, що на тебе не сердиться. Просто там одна дівчина зовсім сама залишилася. Він поки з нею побуде. І знаєш,  його звати не Мухтар. Він не вівчарка на ланцюгу. Йому таке ім’я не личить. 

Малий сумно киває і показує на рюкзак.

– Я вже зібрав. А тобі уже можна мене брати у відрядження?

– Звісно не можна. 

– А що тоді робити? 

– До бабусі з дідусем. Чув, що мати веліла?

– Так вони поїхали. На два-три тижні. Я ж казав.

– Нічого такого ти не казав. – ледве стримуюсь, щоб не вгатити кулаком в одвірок, від якого досі ні на крок не відійшов.  

– І що тепер? – діловито питає Макс.

– Няню викличу. Не кривись, потерпиш. Великий вже. Сам бачиш, що робиться. Всі роз’їхалися на свята. Одні ми з тобою мусимо пахати за всіх. Я на роботі може й ночуватиму. І повернуся нескоро. А няня тебе хоч нагодує.

Він киває і відвертається. З цією нянею у нього не склалося. Як і з іншими. Точніше одна наче з ним ладнала, тільки теща на неї настукала Наталці. Ну а що. Няня була не проти, коли я підкотив.