ЯН
– Чим тут уже допоможеш? – резонно питає вона й обома долонями пробує витерти мокрі від сліз щоки. Й одразу перекреслює моє співчуття дурним повчанням.
– Я отримала ролик з вашим сином. От бачите, до чого доводить брехня. Дитина не просто страждає від того, що втратила іграшку. Тепер ваш син усвідомив, що іграшка була жива і з нею трапилося щось страшне.
З яким би задоволенням я би зараз сам сказав би їй щось повчальне. Типу в її ситуації не треба дратувати єдину людину, яка може допомогти. Та що поробиш. Зараз не можна сполохати останній шанс.
– Згодний. Ідея була вкрай погана. Але ви ж хочете достойно поховати старого друга? Не прикопати за домом, де яму одразу розриють бездомні собаки й…
– Заткнись! – голос ляскає сталевим батогом. Нічосі переходи.
– Та я заткнусь, але від цього нічого не зміниться. Кажу ж, вихід є.
Вона уже взяла себе в руки й дивиться на мене напружено й недовірливо.
– Так сталося, що в мене багато знайомих. Є й в крематорії. Тільки уявіть – ви отримаєте урну з прахом, який зможете потім поховати без поспіху. Десь на дачі, весною. Щоб пташки щебетали, квіти посадити або розвіяти там. де він любив бувати.
– І він з неба махатиме мені хвостиком. – якось придушено відповідає вона і кривить губи в подобі посмішки.
– Що? – я трохи збитий з пантелику.
– “Незабутня”, Івлін Во. Герой працює в поховальному бюро для тварин. Не суть. – відповідає дівчина, і сльози знов течуть по її щоках, а вона не помічає.
– А. Я власне згадав сцену з “Великого Лебовського”. Де розсипають прах зі скелі.
Вона киває.
– Скільки грошей, коли й куди його принести?
– Грошей ніскільки. Плачу я, якщо буде треба. То ж по дружбі. А стартап з ритуальними послугами для тварин і в нас би злетів.
Затикаюся під її ненависним поглядом.
Ну так. То ж мені радісно. Бо і щеня не втекло, вона тепер буде мені зобов’язана, і я її потім легко дотисну.
А в неї горе. Радіти треба, що старий пес відмучився. Істеричка.
– Він страждав? – питаю співчутливо, і сам себе зневажаю за лицемірство.
– Ні. Ми з Пухом були поруч. Тедді заснув і уві сні тихо пішов.
– А. – кажу коротко, щоб не ляпнути щось не в тему. – Ну він точно уже перебіг райдугу, і там з ним все добре.
Здається, так треба говорити в таких випадках з ненормальними собачницями.
– Я не марновірна. Але якби райдужний міст існував, Тед би його перемахнув в один стрибок. І чекав би на мене там. – говорить вона до себе. І я наче чую продовження, що він би дуже скоро її дочекався. Яскрава лампа на сходах до під’їзду робить її лице моторошним – від того, які глибокі тіні під вилицями й коло очей.
Я відвертаюся і починаю шукати телефон однокласника. Той відзивається, наче чекав мого дзвінка.
– О, привіт. Вирішив все ж прийти на святкування?
– Яке ще?
– Звичайне. Старий новий рік. Ресторан “Під Мухою”, знов забув?
– А що, уже?
– Уже. – вдоволено гигикає тип, що працює в місці, де не буває жодного свята. – Ти в календар зовсім не зазираєш, чи твої дівки тебе так уматують, що у тебе ні вихідних, ні свят? Все впахуєш без винімачки, передовик невидимого фронту.
– Заздри мовчки. Я по ділу. У знайомої собака помер.
Антосик вмить міняє тон.
– Та ти шо?! – стільки співчуття до себе я від нього ні разу не чув. – От бідося. Якби мій Тед...
– До речі його теж звали Тед.
– О. І?
– Ти на роботі.
– Ага. – метикує Антосик. – Там щось таке велике, що треба труну в людський зріст?
– Крихітний чихуа. Нам треба кремація .
– О. Розумно. Тільки...
– Я башляю. Не нагнітай. Їй і так погано. Коли можна приїхати?
– Та хоч зараз. Якщо ви готові.
– Ми готові.
Чого я кажу ми?
Не знаю. Мабуть, для того, щоб шкільний приятель зрозумів, що послугу надає мені. І я віддячу. А не тому, що… Що саме що?
Здається, я залутався. То все від нервів і передчуття, що історія зі щеням скоро і вдало завершиться. Точно. Від цього
– Що він сказав? – питає мене дівчина, ім’я якої я одразу й забув, коли почув місяць тому. Коли подзвонив по рекомендації знайомих щодо цуцика. А перепитувати незручно.
Чому? А я знаю, чому?
– Сказав, що його собаку теж звати Тед. І що він неймовірно співчуває. Тому їхати можна просто зараз.
– Ага. Я швидко. – шепоче вона і зникає за дверима. А я залишаюсь стояти під дверима, й лампа світить мені в очі, як злий коп на допиті. Але довго чекати дійсно не доводиться.
Дівчина за пару хвилин уже стоїть поруч мене з махровим згортком на руках і щеням, що шкіриться на мене з розстебнутого коміра її куртки.
Ну хоч не гавкає, і то спасибі.
Ми сідаємо в машину і в повному мовчанні їдемо нічним Києвом.
Вона плаче так тихо, що це можна помітити, лише коли дивишся їй в обличчя. Біле щеня зосереджено дивиться на дорогу, наче слідкує, щоб я не звернув куди не треба. Рожевий махровий згорток тихо лежить у неї на колінах.
– Хотів би я, щоб мене отак ховали, так сумували й одночасно відпускали. – проноситься заздрісна думка. Хоча насправді я зовсім не хочу, щоб мене ховали. Я хочу жити вічно. І весело. Щоб скинути з себе десять років суворого режиму.
А там видно буде.
Зараз треба відбути церемонію і потім дотиснути її щодо щеняти.
Ця ніч врізається в пам'ять навічно. Досі можу згадати все посекундно. І згадую, хоч ненавиджу поразки.
Сам процес нам на щастя не показали. Антон вивіз якусь траурну каталку, поклав на неї згорток і вивіз в бічні двері.
Ми досить довго чекали, а потім він виніс невеличку фаянсову урну, чимось схожу на кубки з отого іконостасу із нагород покійного Теда.
Дівчина теж явно вловила схожість. Бо сльози, які, здавалося, уже виплакала, полились знову.