Приходжу на допомогу в скрутну хвилину

ЯН

Соупадєніє, дорога чуйко, то ще не все. Можна подумати, на світі мало шахрайок. І та дівка зі мною не торгувалася. Не схожа на ту, що вдавиться за м'ятий долар. А схожа на злу відьму. якій аби зурочити й познущатися з людини.

– Так я на вас покладаюся. Ви мені здаєтесь діловою людиною. – кажу ритуальну фразу, готовий полегшено зітхнути й забути відьму й перелякане щеня, як огидний сон.

Хлопчина лізе до кишені й тицяє мені в носа посвідчення. Як виявляється, суддівське. Щоправда, по собаках, а не по людях. Але й так непогано.

– Ого. –  Виявляю ввічливість, бо він аж роздувся від пихи.

– Радий буду допомогти й тренувати вашого сина і його собаку. Через рік він буде зіркою молодшої групи. Там такий пес… –  собачий суддя закочує очі під лоба і мало не кінчає від захвату.

– Ну-ну. І в скільки мені це обійдеться?

Меткий типок явно вловив настрій клієнта і від лестощів переходить до цифр і фактів. 

– Ну я беруся домовитись за півтори тисячі євро. Беру всього десять відсотків за посередництво. І повірте, це не дорого за такого красеня. А за менше його не віддадуть. Такого вигідніше собі залишити. Вона й продає Старвокера лише тому, що її задисквалили на рік. А через рік йому буде пізно починати.

– Задисквалили? 

– Ага. За жорстоке поводження із собакою. Бідолаху не вдалося врятувати. Доказів мало. А то б…

Він обриває себе, щоб не втомлювати клієнта кухнею свого бізнесу. І простягає мені смарт із фото.

А фото те саме, яке недавно побачив малий. І захотів собі на Різдво саме цього цуцика. Чорний писок, веселі очі кольору чорносливу на фоні білосніжного хутра. Щеня з екрана дивиться довірливо, ще не знаючи, що з ним станеться.

А от я тепер уже знаю.

Когось тут тримають за лоха. Спершу одна верещала, що собак не можна бити. І сама ж забила якогось бідосю до смерті, як виявилося. Тепер цей тип хоче взяти зверху не тільки третину ціни, а ще й відсоток з продажу.

Куди я попав? Наче ж пристойна міжнародна контора зі столітніми традиціями, чемні песики, пристойні люди, суворі судді, і все законно. А як придивишся, то гадюче кубло. Тут явно не можна клацати дзьобом.

–  Я, знаєте, люблю мати вибір. Що це за безальтернативний кандидат? Покажіть інших теж. Рівноцінних.

Він дивиться на мене, як на ідіота.

– Рівноцінних нема і не скоро будуть. Це останнє потомство від його батька. Того стерилізували, щоб сповільнити розростання пухлини. А матір щеняти разом з його сестрою продали за океан. Їх з руками відірвали. –  нащось уточнює він з погано прихованою заздрістю. – Так що це щеня унікальне. І наскільки я знаю, ніхто ще не похвалився тим, що його купив. А хотіли багато хто. Вам дуже пощастить, якщо мені вдасться…

– Вас зрозумів. – обриваю цю недолугу рекламну кампанію. – Що ж, ви знаєте, як мене знайти.

– Хотілося б завдаток. –  починає він, та не на такого напав.

– Зранку стільці, й одразу ж гроші. Тобто як тільки домовитеся, я переведу повну вартість. А як тільки ви передасте мені щеня, отримаєте свій відсоток.

– Ви не захочете поспілкуватись з хазяйкою? – він наче й здивувався, а ніби й відчув полегшення.

– Ви ж берете гроші за посередництво. І ви профі. Тож самі поспілкуєтесь, роздивитесь і візьмете під свою відповідальність. –  підвів я міну під нашу чудову угоду.

Як тільки цуцик проявить свою нервово-істеричну натуру, так і здеру з цього дурника гроші, які він уже вважає своїми.

Я їм усім покажу, хто ту лох.

Неймовірно вдоволений собою, залишаю малого на старших і відбуваю відсипатися. Впевнений, що тепер все налагодилося.

І звісно знов не вгадав.

Бо прошарений пацик із суддівським посвідченням подзвонив мені наступного дня і повідомив, що щеня недоступне. Але він може запропонувати шпіца або папійона гарного класу. Теж білих або кремових.

– Ашотакоє? – не втримався я від підколки, уявивши, як його обламала мала зла відьма. 

–  Хазяйка не хоче його продавати. Особисто мені. –  видушив він нарешті з себе. – Вона, здається, перейнялася ненавистю до чоловіків. Істеричка. Але у мене є ідея. Я бачив ваших родичів. Можливо одна з тих дам елегантного віку знайшла б з нею спільну мову.

Ха. Одна б точно не знайшла. А от власну матір я попросив подзвонити. 

Результат?

Вона буда дуже ввічливо і дуже далеко послана.

А малий не знаходив собі місця від тривоги. Бо Наталка додумалася сказати, що цуцик через мене  пропав, тобто загубився. І тепер Максим зі мною не розмовляє. зате спамить групи загублених і знайдених собак.  І не хоче нічого ні їсти, ні пити.

От чому я скрадаюсь цього вечора, що уже переходить в ніч, в надії зустріти відьму на прогулянці. 

І настільки на взводі, що ладний вихопити малого поганця разом з повідцем і втекти, якщо вона не згодиться його продати.

У мене визубрена промова, яка має пояснити дурепі, що сталася прикра помилка. І малий не винуватий, і мене довго не було вдома, і в матері токсикоз, і ми все виправимо. Нехай тільки віддасть щеня, бо на малого навіть я не можу дивитись без душевного болю. Рілс,  де Максим просить знайти свого друга і показує його фото, розчулить і кам’яне серце. От тільки де власниця того серця, чорт би її вхопив?

А от вона, виходить надвір і безтямно озирається.

Чого без собаки? Невже Наталка зурочила, і щеня загубилося?

– Дівчино, як вас там. Я можу чимось допомогти? –  питаю тихо, щоб не перелякати. Вона переводить на мене погляд заплаканих очей і не витирає сліз.

– Ні. Уже нічим не допоможеш. Хоча… ви ж на машині? –  питає зовсім спокійно і довірливо, наче не вона мене виштовхувала з квартири й обзивала.

– Так.

– В машинах же бувають лопати, щоб відкопувати їх взимку з кучугур?

– Єммм? Може й бувають. Але які зараз зими, самі бачите. Кучугур не завезли.

– А.

Вона відвертається і вмить забуває про мене, ступає кілька кроків і знов безтямно оглядається.