Чому мене змусили сюди їхати?

ЯН
– Тобто ти визнаєш, що мав коханку? –  визвіряється дорогоцінна теща. – Мій чоловік це так не залишить!

– Нічого я не визнаю. І доказів у вас нема. І в контракті про коханок нічого не сказано.  –  а от не треба було так довго метеляти у мене перед очима червоною ганчіркою. – Хочете таємниць, скандалів і розслідувань від королеви драми усіх Липок, нарийте щось на свого чоловіка. І йому промивайте мозок. Мене вам нема в чому звинуватити. Радий був поспілкуватись.

– Щоооо?

Не ясно, вона не розчула, бо тут досить гамірно, чи не знаходить слів від обурення. 

Мати з мене шкіру злупить. Але це буде ввечері, коли ця припадочна коза їй наскаржиться.

А зараз передчуття, що скоро буду абсолютно і незворотно вільний і від Наталі, і від дорогої тещі, просто-таки окрилює. 

Я б може навіть злетів під стелю від полегшення. Або хоча б до таврових балок, які її вигадливо підтримували.

Але тут малий підбіг, технічно лавіруючи між великими й малим боксами й ногам відвідувачів.  

Ну мати, ну дає. Отак і загубити можна спадкоємця. Або налякати. Он які здоровенні собаки розляглися – майже перекрили прохід.

– Дивись, які! – кричить Макс в захваті.

– І не мрій. Таку я не куплю. Це не такий собака, що може жити в домі й будити тебе зранку.

– Нащо вони мені? У мене Мухтар є. –  відмахується малий. – Глянь на ринг. 

– Везе тобі, ти вже там був і все бачив. А мені не втовпитись. Ото нарду набігло. Що там, гарячі пиріжки на шару?

– Там вибирають найгарнішого цуцика. З таких, як наш Мухтар. Дивись, це щенята. Потім будуть підлітки, потім молоді, потім дорослі, потім чемпіони. – голосом вчителя, який щось пояснює прогульщику, каже малий. Не перестаю дивуватись, як швидко він все схоплює. Можна закластися на гроші, що до приїзду сюди він нічого такого не знав. А тут і ринг знайшов, і все розвідав. 

–  Підніми мене. – просить він. – Я тобі все розкажу, а звідси теж нічого бачу через отих. – киває він на людей, що скупчитися перед стрічкою. надягнутою між проходом і великим квадратом, який чомусь називається ринг, тобто коло. 

– Це хози, тут їхні собаки змагаються. – повідомляє  Макс. –  Наш теж так буде, мені суддя сказав. Англійською. А красива тьотя повторила по-нашому, як глухому. А я і так почув. Сміхота.

Я звісно беру його на плечі й розсуваю натовп невдоволених людей, які поголовно знімають на телефони щось, чого я не розумію. Зате розумію – вони прості глядачі. А біля того, що малий назвав рингом, сидять на розкладних стільцях справжні профі.

Вони значуще переглядаються, на щось кривляться, на щось аплодують. А по килиму, синьому, як очі моєї дружини, коли вона не рюмсає, то бігають, то завмирають люди з тоненькими повідцями в одній руці й іграшкою або їжею в іншій. От вони стали в ряд на однаковій відстані одне від одного і махають перед носом у цуценят іграшками або дають їм щось з’їсти  дрібними шматочками.

Перед ними ходить похмурий дядько в дорогому костюмі й ще дорожчих черевиках. 

І дивиться зовсім не на дівчат в мікроскопічних спідничках і не на жінок в солідних ділових костюмах. І навіть не на високого хлопця модельних параметрів. А на цуценят. А ті не хочуть сумирно стояти, як їх не вмовляють люди з тої сторони повідця. 

Тобто не хочуть всі, крім одного – блякло-рудого тонконогого цуцика, що дивиться лише на руку хлопця з затиснутою в ній іграшкою. А щеня потім бігає по колу і стоїть на столі, де солідний дядько в немалих літах наче малий хуліган лізе йому руками до рота й оглядає, ніби зібрався купувати. 

Перевіривши отак цуценят, дядько, якого малий називає експертом, відпускає майже всіх – на полегшення щенят і досаду їхніх людей. А тим трьом, кого залишив, наказує стати біля номерів від першого до третього.

Я може й не такий меткий, як Макс, але здогадуюсь, за що отому щеняті, за повідець якого тримається високий стильний хлопець, дістається перше місце. Хоча я би поставив туди того, хто на третьому. Веселого невгамовного цуцика чорного кольору. Тому що на отакого вимуштруваного, як той линяло-рудий, дивитись неприємно. Чомусь ввижається, що він би зараз із задоволенням був де завгодно, тільки не тут. А чорний тут як народився, і йому все подобається.

– Чого не чорний виграв? –  питаю вголос.

До мене повертається якась товста тітка і змірює зневажливим поглядом.

– Цей ідіот завжди вибирає тих, хто гарно покажеться в бесті. Чорний  породніший, та погано відрингований. 

З відповіді розумію лише те, що тітка суддю не поважає. Але чемно киваю і більше ні про що не питаю.

Бо насправді зараз мене цікавлять дві інші речі.

А саме, як пояснити малому, що треба тут пошукати заміну його Мухтару. І ще цікавіше, чому мене змусили сюди їхати, а от Наталку –  ні?

На друге питання відповісти набагато легше. Примусити до чогось мою дружину дуже важко. 

А добровільно згодитись пояснювати дитині, що мама  віддала різдвяний подарунок, бо знову залетіла і тепер її нудить від запаху калюж?  Ні за що. Не на те моя дорогоцінна теща квіточку ростила, щоб та принижувалася до пояснень.

Я уже знаю її версію. Татко повернувся зненацька, схопив собачку і завіз кудись, невідомо куди. Отак щеня і загубилося. А Наталя, хороша безконфліктна мама, слабка істота, що могла вдіяти? Так що тепер татко нехай повертає щеня або купляє іншого. Бо синуля побачив нові перспективи.