Чи це нормально, коли дві ляльки граються людиною?

ЯН

А мені теща не ворог, а червона шматина, якою дратують бика, щоб він схотів вбити тореадора. Тореро  в принципі йому ще нічого поганого ще не зробив, але ж вб’є за найменшої нагоди. Інакше бик вб’є його. 

І той бик – це я.

Зрозуміли? 

Червона ганчірка не вбиває, і небезпеки від неї ніякої, але бісить саме вона, а не той, що вбиває.

Отак і зі мною сталося. Наталка тоді вбила й розтоптала мою свободу й ув’язнила на невизначений строк. І все одно бісить мене не вона, хоч досі ніяк не відпустить, а її маман. 

Марно умовляти себе, що мій вихід на волю нарешті гарантований. Тому що моя чудова дружина за місяць відбуває за кордон із давнім коханцем. Й навіть не здогадується, наївна мамина доця, у скільки мені це обійшлося. 

Підйомні, назвемо це так. Бо її ко-ха-ха-ха-ний досі нічого не назбирав на відкриття невеличкого бізнесу в ЄС. Тож я дав зі своїх на те, що згодом дасть їм з малим змогу жити не так щоб розкішно, але й не в злиднях. І головне – без жодних перешкод неземному коханню. Тому на бізнес у них тепер гроші є. 

А нормальне житло і поточні витрати мав забезпечити  її коханець. Бо Наталка красива і стильна, ще й тонка натура і має велике добре серце. Але не хазяйка. І не вміє відкладати гроші, як я її не просив.

А може просто не хоче. Бо я ж не залишу їх з Максом в злиднях, і вона про це давно знає. От і не залишу – аби лиш звалили нарешті й розв’язали мені світ, зав’язаний після того, як вона залетіла. А наші батьки так зраділи через це, що я мало не викликав дурку.

І потім всі десять років пильно дбаю про те, щоб не потрапити в дурку самому.

Бо всьому є межа. Або має бути. Нехай зараз свекрухам не модно гнобити невісток. Але щоб гнобити  через поганий настрій невістки власного і єдиного сина – то вже перебір. 

Ви скажете, що тепер дві пристойні сім’ї мають спадкоємця, це скріпить спільний бізнес і бла бла бла?

Дурня. 

Бізнес скріплений взаємними інтересами й капіталами, вкладеними в нього. Що до цього додасть або відніме миле зеленооке дитя?

А головне, що зміниться, якщо ми з Наталкою нарешті розбіжимося?

Малий все одно матиме моє прізвище. І на нього написані всі наші заповіти, ретельно перевірені юристами. 

– Яне, ти мене не слухаєш? – о, дорогоцінна теща нарешті здогадалася.

Це не питання, а звинувачення. Ну й голос, наче голки заганяє в мозок.

– Я вас уважно слухаю і не перебиваю. –  кажу на автоматі. –  Ви тільки що повідомили, що маєте результати обстеження, про які моя дружина не в курсі. І що цього разу не дозволите їй перервати вагітність. Ну і не дозволяйте. Хочете, щоб замість депресії у неї почалася шиза, хто я такий, щоб вас відмовляти? Не при малому будь сказано, але якби не мій добровільно-примусовий шлюб, ви могли б мати зараз здорову і щасливу дочку. А не нещасну і хвору на голову істеричку. 

– Ти просто монстр. Як ти взагалі можеш уявити, що твого сина могло б зараз не бути?!

– Ви самі домоглися, щоб ваша дочка побралася з монстром. Який пручався до останнього. Так що ця претензія не приймається. І то ваша обмовка за Фрейдом. А я не уявляю, що малого нема. Діти чудово живуть і в сім'ях, де батьки не прикуті одне до одного юридичними зобов’язаннями. Це все, що ви мені хотіли сказати?

– Не сподівайся! –  хижий блиск в примружених по-гадючому  очах свідчить, що тепер вона нарешті  викотить головну претензію. 

Так і є.

– З твого рахунку на інший нещодавно перейшла солідна сума. Ти утримуєш коханку? Тобі це просто так не минеться!

Сказати б дурепі, що я утримую коханця її квіточки, й побачити спантеличення в цих синіх, як у дочки, очах. Та не на часі. І таємниця не моя, і можна зірвати гарно продуманий план втечі з сімейної каторги.

– Це було, так би мовити, відкупне. І тепер я не маю коханки. –  чесно відповідаю і дивлюся в очі, сапфірові, як в дорогої ляльки. Ляльку звати Наталя, і в неї моє прізвище. Але тепер це не надовго. 

Чи це нормально, коли дві ляльки граються людиною, тобто мною? Навряд. 

От я і кладу цьому край.