Му.. хто?

ЯН
В той день ніщо не віщувало неприємностей. Була не п’ятниця, тринадцяте, а субота і два законні вихідні попереду.  Я все зробив правильно й без скандалу. 

Мати зрадіє.

Ха, нічого подібного.

Я відчинив двері власним ключем, і вона насварилася на мене пальцем, притиснувши його потім до яскраво нафарбованих уст. І вдягнена була, ніби зібралася когось вразити тим, як добре збереглася у свої п’ятдесят. 

А кого вражати? Всі давно звикли й заздрять мовчки, щоб не давати їй зайвого приводу для тріумфу. Бо тих приводів у неї й так на трьох вистачить. Здорова, красива, дуже не бідна удова, ще й має сина-помічника, що працює за трьох. 

– Мам, ти могла б сказати, щоб не приїжджав, раз я невчасно. Дзвонив же з дороги. Кароч, я пішов. Приємно було зустрітися.

– Ти що! Ні в якому разі. Зараз приїдуть свати з малим,  поїдемо на виставку собак. Дитина в інтернеті побачила об’яву і тепер хоче подивитись на таких, як Мухтар.

– Му.. хто? – питаю, спинним мозком відчувши, що тут щось сильно не так.

– Його песик. Вони гралися і щось не поділили. І от він хоче подивитись на вихованих собак. Щоб знати, як правильно гратись.

– Мам, Наталка звеліла мені віднести щеня назад – туди, де я його взяв. Просто з порога. Я власне …

– Молодець, що не відніс. Малий був у сватів тиждень, Наталя звісно намучилася з щеням, ще й хрещений з нього посміявся. Максим розсердився і сказав, що хоче іншого цуцика, великого. А потім передумав.

– Ма, я віддав собаку. Чому мені ніхто ніколи нічого не говорить? І чого це Наталка намучилася? Вона і так мала дивитись за щеням, а не малий. І дитина була у сватів. То Наталі менше було навантаження, згодься. 

– Не нагнітай. І не тисни на неї. Післяпологова депресія…

Та скільки можна!

– Ма. Я тебе прошу. Дев'ять років депресії й тисячі, викинуті на психотерапевтів, не пояснюють, чого мені сказали повернути оту малу вонючку, якщо не хотіли її віддавати. Я мав складні перемовини з продавчинею цуцика. Мене мало зі сходів не спустили. Так що нехай Наталя сама забирає того Мухтара. Тим більше його відмили й нагодували. Мам, ти б свідомість втратила від того запаху. У мене враження, вибач, що цуцик просидів в боксі безвилазно, поки малий був у дідуся з бабусею.

Мабуть, я перевтомився або ще не відійшов від сцени з переляканим щеням. Бо язика прикусив надто пізно.

У мене тепер не було сумнівів, хто побив щеня і чому воно сиділо зачинене. Але як раз про це ніхто не мав здогадатись.

– Яне, іноді мені здається, що я виховала монстра. Ти винуватий перед Наталкою. Це через тебе і більше ні через кого в неї депресія і загальна слабкість. Якби ти не впирався, як баран, і ви б одразу одружилися, а не тягли аж до пологів… 

Цей монолог я чую уже років десять. Прослухавши його перші разів стоп’ятсот, згодився розписатись з Наталкою. Почасти щоб не слухати цю маячню. 

Але як завжди, коли даси слабину, маєш і те, на що згодився, і звинувачення, що винний у наслідках згоди.

– Як скажеш, ма. Я монстр. І діятиму, як монстр. Не піду з вами нікуди, поїм з дороги й завалюсь спати. Або хоч просто завалюсь спати, якщо вдома нема чого їсти.

– Все є. –  підтискає червоні губи мати. – Дитина тебе стільки не бачила, а ти …

– А я мотався по твоїх дорученнях, запихався сухом’яткою і мріяв нормально поїсти й виспатись. Й от на тобі. Замість цього усього мусив повертати свій різдвяний подарунок  назад. Що я відчував, уявляєш? А його не треба було повертати, як виявилося. І мені черствої скоринки твоя депресивна невістка не дала на сніданок, прикинь. Так що самі розбирайтесь у ваших інтригах мадридського двору. От телефон хазяйки песика. Я – спати. 

– Ти не хочеш навіть привітатись із сином?

– Я хотів привітатися з тобою. А до того з Наталкою. Та  щось пішло не так. Не мій день. І давай не будемо перетворювати це на сімейний скандал. 

– По-твоєму я скандалістка?

– По-моєму ти сьогодні якась знервована. 

– А я і знервована. Сваха хотіла з тобою поговорити про дещо дуже важливе. Дуже! – підкреслює вона особливим голосом для сімейних нарад. – Порозумійтеся, поки ми зі сватом і малим будемо роздивлятись виставку.

– Цього ще не вистачало. Я її так само терпіти не можу, як і вона мене. І не удавай, ніби ти про це не в курсі. 

– Не в курсі! –  обриває мене мати. – Вона наша родичка, мати твоєї дружини. Вияви повагу. Потім виспишся. Даю тобі відгул на це.

– Три. – показую три пальці для переконливості, бо саме цього й добивався.

– Два.

– Домовились. І приєдную їх до вихідних.

– У тебе не злипнеться? – її сарказм пропадає марно.

– Тоді сама спілкуйся з нею, і бери хоч тиждень відгулів. Тобі ж не треба ні в кого відпрошуватись.

Різкий дзвінок перериває наше затишне родинне спілкування. Мати натискає на пульт біля дверей, і вони повільно відчиняються, наче на королівському прийомі.

Малий з розгону заскакує мені на руки й починає з середини речення розповідати, як він тепер виховає Мухтара, буде його годувати сирим м’ясом, і той виросте великий. Він махає у мене перед носом рукою, з якої уже майже зійшли подряпини.

І я уявляю, що він в такій манері грався з тим цуценям.

Як та ненормальна сказала? Велетень і мураха? Десь так. 

Очі малого блищать від захвату, як мокре зелене скло. Відвожу погляд, бо слова про те, що я відвіз щеня назад, застрягають в горлі. 

Але треба ж пояснити, що ми знайдемо іншого песика. І справді не такого малого. Щоб хрещений не сміявся з дитини, дебіл такий.

– Знаєш, у мене для тебе…

– Яне! – б'є по нервах високий істеричний голос, що уже деренчить від злості, хоч я іще нічого не заперечив. – Нам треба з тобою серйозно поговорити. Теща карбує кожне слово, наче цвяхи забиває в мою сонну голову.

– Обов’язково. Як раз по дорозі. Їхати пів години, можна розв'язати всі світові проблеми.