Ідіть звідси, бо я вас або заблюю, або вб’ю. 

ЯН

Гм. 

Двері не зачинені, з ванної лине шум води й голос, ніби няня  розказує казку на ніч.

– От бачиш, нічого страшного, ти скоро все згадаєш, ти вдома, вдома добре. Мама зараз ще раз пройдеться кондиціонером, потім висушить Пуха, і Пух спатиме у себе в ліжечку…

Я навшпиньках підкрадаюся, ввімкнувши камеру на стрім. Бо чого це я сам угоратиму? Нехай і люди поржуть.

Але самий смак  на жаль залишився поза кадром. Цуценя тільки страшно гарчить і вчепилося зубами в оту захисну рукавицю. Але в цілому терпить, коли на нього ллють якусь прозору рідину, не переймаючись, що потрапить в очі.

Ну й садюга.

Та песику вже все одно по-моєму.

Він просто заплющив очі й терпить.

Тому доводиться ще трохи познімати худосочну дупу дівчини, що схилилася над ванною. І записати залишок сиропної маячні, яку вона несе про те, як тепер все буде добре.

Дежавю прям. 

Я три тижні тому теж саме так і думав. Може навіть тими ж словами.

Змучений її знущаннями Пух тим часом уже витертий якоюсь фірмовою ганчіркою, замотаний в іншу і поволі  висушений феном.

Після чого дівчина нарешті звертає увагу і на мене.

– Чому ви ще тут? Пройдіть до кухні. Там на столі гроші.

Я звісно іду. Демонстративно перераховую п’ять соток і акуратно кладу в портмоне. Дві пари очей дивляться на мене з виразом коли ж ти нарешті вшиєшся.

І тут мене накриває. Зазвичай я не розсипаю бісер перед свиньми, але тут не той випадок.

– Нічого пропалювати мене поглядом.  Я вогнестійкий. Так от дівчино, послухайте і запам’ятайте. Коли у вас будуть свої дити, можете згодувати їх тиграм в зоопарку. А от якщо мова про чужих…

Вона обережно спускає те дике звірятко на підлогу і рушає на мене, як іграшковий танк на слона.

– Ви забули написати на угоді, що гроші отримали й претензій не маєте. Й не повернули ветпаспорт.  Хочете повторити процедуру отримання грошей ще раз? –  питає вона з такою огидою, що аж мене проймає. 

Дістаю з нагрудної кишені Паркер і через весь аркуш пишу під її диктовку розписку.

– Тепер все? 

– Тепер принесіть той примірник угоди, що залишився у вас. І на ньому напишіть те ж саме.

Я тягнуся до потилиці, намагаючись пригадати, чи досі та бамашка валяється в бардачку. І ми з дівкою здригаємось, почувши вереск і гарчання.

Вона рвучко озирається, а я і так бачу, як тільки що вимитий поганець розпластався в калюжі власної сечі й гарчить, вискаливши зуби.

І тільки хочу поржати з того, що зараз його знову купатимуть, як дівчина з розвороту дає мені досить відчутного ляща, сягає рукою на якусь полицю, витягає звідти ще сотку простягає мені.

– Це вам за компенсацію фізичної шкоди. Геть звідси,  бо я за себе не поручуся. Можу стерпіти майже все. Тільки не те, що такий здоровий лось б’є отаке мале створіння.

Гм. Про що вона?

– Та як у вас рука піднялася. Ви ж його і вбити могли. А… Кому я це кажу. – раптом шепоче вона. – Геть. 

Я знову тягнусь до потилиці, бо не второпав, що ота королева драми з погорілого театру мала на увазі, як бачу – щеня, що тільки зіп’ялося на ноги, знов притискається до підлоги, й під ним знов мокро. Воно гарчить від ненависті, не зводячи погляду з моєї руки.

Що ж, я і настільки тонкі натяки розумію. 

– Не вірю, щоб малий його бив, він дуже добра дитина. – кажу нащось. Але маленькі руки в зашироких рукавах вперлися мені в груди. Дівчина явно намагається посунути мене до виходу. 

– Я не знаю, що там сталося. Я тільки що з відрядження. І ви що, серйозно думаєте, ніби я його бив, і він залишився живий?

– Я про вас взагалі не думаю. – голос, як з автовідповідача. Коли людина отак стримується, не варто їй заперечувати. Та й власне, що я тут забув? Але мене наче щось штовхає під ребра і тягне за язик.

– Ви не доведете, що його били. І ваша прикмета дурна. Я не витратив на нього вдесятеро більше, ніж зекономив. Навіть вакцину від сказу не доведеться купувати для цієї агресивної тварюки.

Вона підводить на мене погляд обведених темними колами почервонілих очей. 

Це ж треба так бухать.

А, ні. Перегаром не тхне. І взагалі, яке мені діло? 

– Геть. І навіть не мрійте, що я вам віддам його за будь-які гроші. Ні вдесятеро більші, ні в сто. Ідіть звідси, бо я вас або заблюю, або вб’ю. 

– Сама не лусни від злості. Ідіотка. Нащо мені тварюка, що кусається, коли я підіймаю руку?  То ти його била, мабуть. От він і боїться рук. А наш малий не такий, щоб бити тварин.

Вона крутить пальцем біля скроні й раптом якось дивно усміхається.

– І все ж він захищався. Не підставляв пузо. Якби тобі погрожував велет висотою з цей дім, ти б точно підставив пузо, а не бився. Знаю я таких.

– Ой, бився. Обіссявся і подряпав дитині руку… – каже за мене хтось, кого колись можна було взяти на слабо.

Але її запал скінчився. Батарейка здохла.

Ця притрушена падає на стілець і поглядом вказує мені на двері.

Я втримуюсь від того, щоб виправдуватись за те, в чому не винуватий, або теж покрутити пальцем біля скроні. І навіть дверима не ляскаю, зачиняю їх дуже тихо і чемно. 

Радію, що ця дурнувата історія позаду і їду до матері, впевнений, що відбувся легким відчуттям провини, коли цуценя злякалося. 

Всю дорогу  думаю, як розчарується чиясь дитина, якій принесуть відмитого Пуха, такого схожого на м’яку іграшку. А іграшка вкусить. Це назавжди відіб’є довіру до батьків і бажання мати вдома собаку.

Мабуть, ще ні один самовпевнений дурень не був настільки далекий від розуміння того, що зараз станеться.

І ніхто не відчував такого приниження, як я, коли не додзвонився до цієї гадини й вимушений був підкараулювати її під парадним.

Ага, правильно –  щоб за будь-які гроші повернути малому невихованого кусючого цуцика.

Як, я вас питаю, це могло статися?!