Це ж хитрий хід, щоб не пустити мене у квартиру.

ЯН

Чого вона так визвірилася, що я такого сказав? Це всі знають. Покупка щеняти – єдина можливість купити любов за гроші.

А вона зиркає, як бритвою ріже по очах.

– Це неправда. Не вийде. Собача любов не продається. І нічия до речі. За гроші можна купити тварину. – тут ця кривляка гірко посміхається. – Іноді навіть людину. Але не її любов. Вибачте.

– Як скажете. А от я у вас тільки що купив собі любов. Ще й за пів ціни.

– Бажаю нам усім, що так і сталося. – знов невесело смикає вона кутиком блідого рота. – Отже, протягом місяця, ви можете повернути мені Пуха. А я вам поверну гроші, якщо любов за пів ціни вам купити не вдасться. 

– Не хвилюйтеся. Уже все вдалося. – впевнено заявляю. 

Ніколи в житті так фатально не помилявся. 

Навіть коли десять років тому вирішив, що одружитися з подругою дитинства, щоб врятувати її репутацію – не така вже й погана ідея. Тоді наші батьки хоча б перестали викручувати мені руки. Нащо? Руки ж уже зв’язані.

А тепер я їх розв’яжу.

Дівчина, схожа на відьму зачіскою й характером, мовчки дивиться, як я сідаю в машину і від’їжджаю. Той погляд відчувається спиною й потилицею всю дорогу.

От нарешті дім, трьошка в якому ще недавно вважалася й моєю. 

А потім погляд малого, коли він бачить щеня, стирає залишок спогадів про неприємні пів години в компанії непривітної дівчини. 

Як мені здається – назавжди стирає. А хиткий місток довіри між мною і Максом знову стає міцний. Почуття провини ховається в тінь свідомості.

Здається. 

Смішне слово.  

Багато чого дивного здається мені в той вечір. Навіть те, що я можу тут залишитися і прокинутися на ранок, а малий принесе до нас у подружнє ліжко цуценя і щось розказуватиме про їхні бешкети під ялинкою.

Але звісно залишатись не можна. 

На щастя й ночувати в під’їзді не треба, бо мене чекає нова дівчина й нове життя. 

Тому як тільки малий засинає, набігавшись із цуциком, сухо прощаюся з його матір’ю, радіючи, що вже скоро зовсім не треба буде ні перед ким нічого зображувати. Бажаю веселого Різдва і відбуваю до тої, з якою нічого не треба зображувати. 

Як же її звали? Забув. 

Я так багато забув відтоді.

На ранок уже їхав у справах, бо Різдво Різдвом, а робота сама себе не зробить.

Але оте відчуття серця, що б’ється коло мого серця, і передчуття, що все скоро налагодиться, не покидає й у відрядженні.

А коли повертаюся, вирішую все тепер робити правильно. І спершу їду не до матері, а до законної –  поки що – дружини.

Від Різдва і свята за три тижні нічого не залишилося.

Наталя чекає на порозі, завчасно попереджена дзвінком. Бо я не вчорашній, щоб зненацька входити у квартиру після відрядження і стикатися з її зведеним братиком. 

Моя благовірна зла, невиспана і тримає в руках бокс-переноску, з якої смердить, як у звіринці, коли обслуга тиждень в запої.

– Забери це. І подай в суд на аферистку, що тобі продала за такі гроші цю тварюку. Воно покусало малого, добре, що тільки руки, не обличчя.

Я мовчки берусь за ручку боксу, намагаючись тримати його якомога далі від себе. Сморід заповнює салон машини так, що доводиться прочинити вікно.

– Отак завжди буває. – кажу розчаровано. – Білі й пухнасті мрії тільки в казках завершуються отим жили довго і щасливо. А в реалі мрії здихають, розкладаються й огидно смердять.

Протяг трохи відганяє сморід. А з боксу долинає ведмеже гарчання. Якщо не знати, хто там сидить, серце б стало, і кров зупинилася в жилах.

А я просто поїхав найкоротшим маршрутом.

– Заткнись, вонючко. – кажу, дивлячись лише на дорогу. – Так і знав, що то якась підстава. 

З дороги набираю номер, який на щастя не потер зі смарта. Там довго не відповідали, але нарешті зволили прийняти дзвінок.

– Угоду пам’ятаєте?

– Ви хто? – мимрить  чи п’яний, чи заспаний голос. Хтось має щастя спати до обіду.

– Я той, кому ви продали щось на вигляд схоже на цуценя. Яке виявилося монстром і покусало дитину.  Ще й так смердить, що я зараз помру від огиди.

– Покусааав? –  вона точно п’яна, так тягне слова і дивується з того, що собаки кусаються.

– Скидаю фото прокушеної руки. І якщо що, шукайте адвоката. 

– Пух щеплений від сказу. – навдивовиж чітко каже дівчина. – у вас має бути його паспорт. І на фото я не бачу глибоких ран. Шкіра подряпана. Дитина, мабуть, необережно гралася, і Пух…

– Дитину покусали, обісцяли всю квартиру, йому уже лікували пронос…

– Ви його годували тим кормом, що я дала із собою?

Я нарешті чую переляк в її голосі. Нехай тільки спробує не повернути гроші.

– Чим треба, тим і годували. Словом, готуйте гроші.

– А. Ви за це хвилюєтеся. Скоро будете?

– За п’ять хвилин.

– Чекаю.

– З грішми.

– Звісно. 

Ти ба, які ми невдоволені. А що вона собі думала, коли дала дикого звіра в сім’ю з дитиною? На мить я аж наче вірю, ніби ми справжня сім'я. Приїхали. У всіх сенсах цього слова.

Затискаю носа пальцями й нахиляюся. Крихітні зуби клацають по решітці дверцят.

– Ти ще й ідіот. Я в сто разів більший. Знайшов кому погрожувати.

Консьєржка зустрічає мене здивованим поглядом. Мабуть, амбре від боксу досягло і її цікавого до пліток носа. Йду повз неї й звертаю наліво. Добре, що поверх перший, а то ще й в ліфті б смерділо.

Двері відчиняються раніше, ніж я підійшов. Маленька рука висувається з рукава просторого светра, вихоплює у мене бокс, за який я звісно не дуже й тримаюся.

І дівчина, що наче схудла з минулої зустрічі, прудко біжить в напрямку кухні.

Точно ідіотка, якщо хоче від мене втекти, не повернувши гроші. 

Але вона не тікає, а забігає у ванну й відчиняє бокс.

Звідти чується ведмеже гарчання. І звісно ніхто не виходить.