Жити на зло мені набридло

ІННА

Цей кошмар переслідує уві сні й наяву. От я, от красень чау, от величезний кубок впав поруч з собакою, який теж впав. Кубок підняв суддя, бо він заважав підійти й роздивитися, в чому справа. А чау підняв охоронець, бо Рудий так і не встав.

– Отруєння, а хендлер не в собі. – інет гудів від сотні знятої з різних ракурсів сцени.

Всі все бачили на великому екрані в реальному часі, і потім, в записі, весь світ бачив, як я дурнувато хихочу, тицяючи пальцем в ніс мертвого чемпіона світу.

І отак значить буває. Хоч досі не можу в це до кінця повірити.

Так шкода Рудого. Йому б ще жити й жити. Сяяти, перемагати й радувати всіх, хто любить породу. Ми з ним тільки но по-справжньому потоваришували. А я, виходить, зрадила його довіру. Відійшла ковтнути кави, бо валилася з ніг після триденного марафону.

От тільки він не залишався один, що б там не казали на комісії. 

Коло Рудого сиділи Катька з Ігорем і знуджено дивилися бест ветеранів. Цього року він проходив без Теда.

Мене трусило, як завжди, коли втома бореться з адреналіном – попереду був бест п'ятої групи й в конкурентах ідеально відрингований померанець, неймовірний акіта й шиба, хендлер якого впевнений,що виграє цей бест. Ми з Рудим звісно пройшли попередній відбір. Але ж і вони пройшли.

Ігор похитав головою і сказав, що так діло не піде. Тому  Катерина залишилася, а він повів мене на кава-брейк. Посадив, щоб трохи відпочили ноги, й приніс мені пластикову чашечку із занадто солодкою розчинною кавою, а собі енергетик. Проковтнув, зім’яв жерстяну банку, викинув її у кошик для сміття і побіг назад, наказавши сидіти, поки не попустить.

Мені дійсно стало краще після кави. Розслабон і легкість. Я наче крила за спиною відчула.

Ми з Рудим виграли групу і бест так легко, як ніколи раніше. Все було весело, прожектори кружляли, музика несла нас на хвилі успіху, а коли все скінчилося, ми зійшли з п’єдесталу на ринг, і ноги одночасно перестали нас тримати. я сіла, мало не впала. Рудий поклав велику волохату морду мені на коліна. 

Та треба було рушати до готелю й збиратись в дорогу.  Тому я кілька разів натиснула на його ніс, а він все не розплющував очі.

Бо заснув назавжди. 

Мені щось казали, звуки розтягувались, то гриміли над вухом, то віддалялися. А  я сміялася, бо це так смішно.

Рудого підняли й винесли, я йшла поруч і говорила, який він молодець і як ми з ним виграємо все на світі.

Потім в його крові щось знайшли. 

Кого було звинувачувати, крім себе?

Катерини не виявилося біля боксу, коли я повернулася. 

Не її зона відповідальності.

– Халатність, недбалість, і отаке горе. Ще й сама поводилася … – у хазяйки Рудого голос сів від сліз, але її слова досі гримлять у вухах розстрільним залпом.

Ігор правду сказав – це хрест на офіційній кар’єрі.

Але не сказав, що скоро одружується з Катериною. 

Сказала вона – після того, як на комісії мене задисквалили, а приятелі й знайомі, яких вважала друзями, сахалися від мене, як від прокаженої.

І що ж я зараз почула від того, хто тоді приніс  нудно-солодку каву, єдине, що я проковтнула в той день? 

– Не звертай уваги. То більше діловий союз. В нас все буде, як і раніше, просто неофіційно.

Я показала фак – в телефон, хоч Ігор не міг цього бачити. 

На чорний екран впала сніжинка, що відстала від заметілі, яка мало не віднесла мене звідси в якийсь дуже гарний світ…

Пух тонко дзявкнув, ніби питаючи, що це таке коїться. Чого я говорю з кимось, крім нього, коли тут щось сиплеться з неба. І посміло впасти йому на ніс.

– Ти чого, малий? Це перший сніг. 

Його всі люблять.

Бо він чистий, білий-білісінький і покриває своєю чистотою все, що було до нього. Все стає святковим, в повітрі стоїть тонкий запах скорого Різдва – особливо коли стоїш біля ялинкового базару і дивишся, як білий пес, на ім'я Пух круглими оченятами дивиться на білі пластівці, що падають з неба. І починає їх ловити спочатку лапами, а потім і зубами.

Перехожі на це посміхаються, миготять вогники на огорожі, сніг, красиво падає на асфальт і на перехожих, що наче вперше побачили це біле диво.

Я засовую смарт в кишеню, і ми з Пухом наввипередки починаємо ловити сніжинки на язик, відкинувши побоювання про кислотні опади, погану екологію і те, що сніг тільки на вигляд чистий. 

Та пішов той Ігор разом з дурним прислів’ям про те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими.

Зрада того, хто обіцяв вічне щастя, мене не вбила, але поставила на межу існування.

А оцей сніг, він ніколи нічого не обіцяє, навіть того, що не розтане на ранок. Просто зовсім не вперто, а тихо і спокійно закриває собою все брудне й некрасиве.

Так що віднині житиму під іншим гаслом. Нас робить сильніше все, що нас втішає і прикрашає світ навколо. Бо жити на зло мені набридло. 

А от увійти в новенький білий світ, що пахне ялинками й святом – саме те що треба. Як колись прийшла в цей світ, покинувши тепле й затишне мамине лоно Я тоді теж була слабка, беззахисна і нічого не розуміла. Особливо того, як і за що тепло і затишок мене зрадили, викинувши в холод і засвітивши різке болюче світло. Воно било по очах, а чиясь здоровенна рука –  по попі. 

Звідки мені було знати, що то просто щоб перевірити, чи я вмію дихати? Це було схоже на покарання за щось страшне, в чому я точно не була винувата.

Я тоді закричала від обурення.

А велетень, який тримав мене за ноги вниз головою,  вдоволено сказав те, що тоді було незрозуміло. Зате стало девізом всього життя.

– Отак би й раніше. Кричи й пручайся, коли б’ють. А не виси ганчіркою. Ти уже тут, назад дороги нема. Дихай повітрям. Водою дихати неможливо. Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Поздоровляю, мамашо. У вас чудова дівчинка. Красуня буде. Снігуронька. Народитись на Різдво щастить не всім.