Твоя наречена знайома з цим бізнес-планом? 

ІННА

– Це було останнє попередження, Інко. Або ти робиш, як я сказав, або ти в цій сфері персона нон грата. Назавжди. Тобі ніхто не довірить навіть собак вигулювати. 

Пропозиція в моїх умовах навіть вигідна. Але ж…

– Я цього не робила.

– А докази де? Комісія подивилась записи й довідки з лабораторії. У тебе дисквал, завтра цей наказ з’явиться на офіційному сайті. І ти знаєш, що робити, щоб через рік його зняли.

– Міг би мене підтримати на комісії. Ти ж знаєш, що я не могла такого вчинити. І що не п’ю. Я ж довідку надала, що не була п’яна.

– Яке це має значення? Ти поводилася, як п’яна. Це видно на записах з камер.

– Але ж там не видно, щоб я чинила будь-яку шкоду…

– Саме тому дисквал лише на рік. А не пожиттєво.

– Знаєш, це все одно насправді.  Мені більше ніхто не довірятиме. Дисквал знімуть, але всі запам'ятають, як на чемпіонаті загинув мій підопічний, а я себе не контролювала.

– Так я ж тобі про що! На офіційній кар’єрі постав хрест. Але ж у тебе є я. Все залишиться, як раніше. Готуватимеш мені кадри. Я буду офіційно їх …

– Твоя наречена знайома з цим бізнес-планом? 

Красномовна пауза говорить про те, що він не знав, що я знаю. Але мовчить Ігор не довго. 

– Нащо приплітати сторонні обставини в наші з тобою діла? –  в його голосі додається металу. – Ти ж розумна дівчина.  Кароч, переступи через минуле і вперед. Все, я побіг, у мене тут …

– У тебе Різдво в колі сім’ї боса. А в мене дисквал і розбилося все, чого я добилася за ці роки. І ти смієш мені пропонувати…

– На що житимеш? Сама винна, треба було не швендяти за кавою, а дивитись за тим, кого тобі довірили. 

В очах темніє. Як цей голос міг мене збуджувати до тремтіння в колінках? Ці інтонації старої діви, яка вимушена заробляти на життя спілкуванням з тими, кого терпіти не може? 

Та ну. Просто тим голосом він тепер говорить з іншою. А зі мною справжнім голосом говорить справжній Ігор, без п’яти хвилин чувак, що в стрибку вхопив бога за бороду. А мене використав як трамплін.

Чи ж життя після зради?

Може і є, тільки нащо… 

Щеня дивиться не мене осудливо. Ми ж гуляти вийшли, не ляси точити. Я кидаю іграшку в сніг. Пух несеться до місця, де вона впала…

– Словом ти просто заспокойся, прийми й відпусти те, що сталося. –  віщає в цей час Ігор, ніби якийсь самозваний психолог з ютубу. – Переспи з цим. Розслабся. Й назавтра побачиш, що я правий, і так для всіх краще. До речі як там руки для Пуха? – ніби між іншим питає він. – У мене є перспективний хоз. Аж пищить, так хоче  щось ексклюзивне. Мій відсоток ти знаєш. Гарно ж буде. Ти відригнуєш, я відкатаю. 

– Та пішов ти…

Він не чує. Вимкнув зв’язок, бо явно уже стоїть під дверима тої закоханої дурепи. 

Ну і щастя їм в сімейному житті. І діток побільше. От тільки ні Пуха, ні мене як тренера вони не отримають. Хоч так помщуся за зраду й підставу.

Нехай Ігор сам знаходить серед натовпу цуценят діаманти, шліфує, огранює і показує. Вітер в спину і мій дисквал замість прапора в руки. Прибрав небезпечну суперницю, підкотив до дочки боса. Всі шляхи до вершин відкриті.

Де були мої очі й чим я думала, коли відала йому контроль над моїми грішми й підопічними?

Закохана дурепа.

Наш фах начебто зарані попереджає – у великому спорті великі гадюки. Вірити можна тільки тим, хто зацікавлений у тобі. 

Хіба я не стереглася майже від усіх друзів-суперників. Залишила кілька подруг, з якими тісно працювали й могли замінити одна одну. Нащо сторонні? В мене ж був він – краш всього двіжу і мій особистий подарунок від долі, що раніше мене не балувала.

Ми з ним прийшли в хендлінг одночасно. Я – вчитися, він – вчити. 

Надійний, розсудливий, сильний, а наодинці романтичний, як казковий принц. От хто був, як кам’яна стіна. Мур, за яким так затишно сховатися від протягів і ворожих стріл.

І от цей мур впав мені на голову.

Спочатку стіна засипала мене уламками з головою, а потім, коли я почала виборсуватись, зверху все ще продовжували падати цеглини. Ну або їх прицільно кидали ті, кого я вважала захисниками нашої спільної фортеці.

Особливо його нова дівчина. Миле дитя з обличчям кучерявого янгола. Чисто випадково єдина дочка нашого головного боса. 

Ігор колись привів її до мене в зал і сказав, що вона буде нам асистувати й вчитися. 

Дочкам боса не відмовляють. 

Цю вічно занурену в смартфон школярку ніхто б не назвав здібною й емпатичною, а в нашому фаху без цього нікуди. Але з відрингованими мною собаками показала дуже гарні результати.

Я раділа, що маю зайві руки. І не помічала, як поступово мої підопічні стають ні, не її. А Ігоря.

А як це помітити, коли вони у нас завжди були спільні? 

Бо він не любить возитися з необробленим матеріалом. Йому шкода витрачати час на базу. 

Зате його емпатія і зовнішність завжди привертає серця. Дай йому когось перспективного і тренованого – вважай, бест наш.

Насправді його, але він говорив – наш.

Що й казати. Сама винна.

Колись давно дуже радо згодилася, що краще покаже мого найздібнішого підопічного високий і гнучкий Ігор. 

Я була  тоді непоказним підлітком з дерев’яними рухами й роздутими комплексами щодо зовнішності. І ще не знала, що в нашій справі все не зовсім так працює, як здається. 

А тоді раділа, що Ігор врятує ситуацію посмішкою, вчасно і розкуто пожартує з суддями п'ятьма мовами й уже сам має суддівські документи. 

А я все ніяк…

Та то ж бо й воно, що ніяк. Зіркова хвороба, як він сказав на комісії.

Рік тому Ігор вивихнув ногу, мені довелося вийти на ринг замість нього. І ми з Рудим тоді взяли все, про що й мріяти не могли.

– З гидкого каченяти виріс прекрасний лебідь. – сказав коханий. Як виявилося, це був вирок, а не похвала.