ЗА ПІВ ГОДИНИ ДО ЗУСТРІЧІ З ЯНОМ

ІННА

– Це я, чого не дзвониш? – голос матері не сердитий, але їй не так щоб цікаво, чого саме не дзвоню. Вона завжди каже, що як тільки трапиться нещастя, її сповістять. Раз не сповістили, значить я жива і навіть не в лікарні.

Що ж. Все так і є.

Але зараз казати їй щось – тільки дати можливість нагадати, як мене попереджали й застерігали. Й що тепер маю повернутись і нарешті жити, як всі нормальні люди. Вступити у виш, де викладає тато, здобути нормальну освіту, а не марнувати життя на гонитву за міражем. 

І вона знов не спитала, як мій старий. Тому я не стала говорити, що Тед живе лише на знеболенні. 

А ще ні слова не сказала про те, що насправді краще б їй подзвонили й повідомили про катастрофу. Що мене треба рятувати або хоча б пожаліти й сказати, що все налагодиться. Так же в сім’ях заведено? 

Не знаю. В нашій такого не практикують.

А так хочеться хоч пожалітися. Бо мене знищили в усіх сенсах цього слова, крім фізичного. 

Я дихаю, рухаюсь і можу зв’язно говорити. 

Але не знаю, нащо.

У мене відібрали мрію, засоби до існування, фах, якому навчалася десять років і в якому вважалася висхідною зіркою. 

А коли я схопилася за кохання, що має рятувати  від усього на світі, воно витекло між пальців, як вода.

Це тепер я знаю, що мила дівчинка Катруся взяла мого Ігоря у свої міцні рученята, а він взяв у свої моїх підопічних.

І їм залишилося лише підставити мене на чемпіонаті. Де я на бесті, на очах у глядачів і десятків суддів з усього світу  хиталася і хихотіла, як п’яна або обдовбана. І рудий красень зійшов з бестівського п’єдесталу, поклав голову мені на коліна і тихо помер. 

Найжахливіше, що я не одразу це помітила. І що так тихо не буває і павільйоні, де тисяча собак і людей, не помітила теж. 

Мені було радісно й одночасно спокійно.

А на те, що це знімали сотні телефонів і десяток професійних камер не звертала уваги. 

Ринги завжди знімають всі. І гості, і профі, і телебачення.

У мене велика колекція таких записів, починаючи з тих, які робив Ігор. Нема лише перших. Тих, на яких десятиліток фоткають яжмами.  

Бо моя – не якась там яжмати. А зайнята по горло ділова жінка. Їй не до дурниць.

– Оце твоє хобі найдурніше з усіх можливих. –  сказала вона, коли я її запросила на мої перші змагання з юніор хендлінгу. І потім всі десять років вмовляла і наказувала мені це кинути. Навіть погрожувала залишити без копійки. Але так і не побувала на жодній виставці й не поздоровила з жодною перемогою. 

Це й на краще, як виявилося. Бо уже б знала, що сталося, й що вони з батьком перемогли в нашій мовчазній суперечці.

Тільки не це!

– Дивне питання. – звично відповідаю в смарт, який тримаю над головою, лежачи на розстеленому ліжку одягненою, що як раз абсолютно незвично. – Все в порядку бути не може, але ж ти не з автовідповідачем говориш. Значить я жива.  І практично здорова.

Мати звично зітхає. Вона уже давно не пропонує мені повернутись додому. А я уже давно не намагаюся їй пояснити, що повернуся тільки якщо мій вибір визнають. 

Бо обидві знаємо – це неможливо.

Вони мені добра бажають. 

– Нехай цей фах і добре оплачується, але пенсії в тебе  не буде.  

– І у вас з батьком не буде, не сміши, ма. Пенсія нікому тепер не світить. Повернуся, коли виграю бест на Чемпіонаті Світу, Євродогу, Крафті або Вестмінстері. 

– Тобто ніколи? – саркастично кинув батько.

– Або ніколи. –  кивнула я. – Або покличу вас у новий дім. Ні. Відвезу на новій машині. Ми проїдемо повз банк, де у мене буде солідний рахунок. І вам не доведеться бідувати в старості. – сказала я два роки тому. – Дякую за підтримку. Так приємно відчувати родинне тепло і захищену спину. 

Стягла з вішака стару косуху, закинула рюкзак на плече і пішла до Ігоря.

І от тепер я лежу на старому дивані в дешевій знімній квартирі, проплаченій  до весни. Останні гроші пішли на відшкодування збитків хозам Рудого й операцію Теда. Тепер треба кров з носа знайти, на що нам зі старим жити. Чи доживати?

Не суть. Малий Пух, моя найвдаліша в житті інвестиція, нетерпляче стрибає і шкребе крихітними кігтиками ковдру. Щеня товсто натякає, що треба мати совість, інакше він за себе не відповідає.

Звісно Пух має рацію. 

Всі навколо її мають, крім мене.

Коли береш такі гроші за собаку, то краще, щоб крім шикарного родоводу і бездоганних зовнішніх даних він ще й мав гігієнічні навички.

Майбутній чемпіон має бути бездоганний.

Я підвожуся з рипучого дивану, міняю капці на уги, накриваю старого пледом, чіпляю Пухові рулетку. І в куртці зверху на не поміняну з учора одіж виповзаю на вулицю.

Сніг красивий. Він нечутно лягає на плечі й волосся, Пух, як веселий гном, стрибає і намагається на льоту вполювати собі найбільшу сніжинку.

Мить рівноваги й спокою посеред катастрофи настає як завжди несподівано.

Я зависаю, чи снігопад завмирає, яка різниця? Ми з Пухом зараз між небом і землею – щасливі й невагомі, забувши минуле, не знаючи майбутнього.

І тут знов гуде телефон.

А ми з малим все летимо кудись, де краще, бо нас там нема, і ну їх ті дзвінки.

Мені б не діставати смарт з кишені, але ж то може по об’яві?

Ні. Це не за шоу-перспективним щеням довгошерстого чихуа, без рекомендації породника не турбувати. 

КОХАНИЙ. –  висвічується напис. Треба буде переробити на КОЛИШНІЙ.

Що ще йому від мене треба?