Глава 2

• Ти ще хто така? – з презирством він подивився на неї.
• Яке це має значення?! – гнівно запитала вона та рушила в сторону дівчини, - ти як? – звернулась турботливо Зоряна до неї.
• Усе добре. – трохи запинаючись відповіла дівчина. Зоряна доброзичливо посміхнулась їй та різко повернулась в сторону хлопця, її посмішка відразу зникла, а в очах палав вогник гніву.
• Ти що витворяєш? Ти думаєш тобі все дозволено?! – грубо докоряла вона йому.
• Послухай, - підійшов він ближче до неї та подивився їй в очі, - ти нічого не знаєш та й тим більше це не твоє діло, - повільно та погрозливо він продовжував, - тому іди куди йшла. –  з пихатістю вказав він їй. В той час за усім цим продовжувала спостерігати брюнетка, її стало цікаво чим усе це закінчиться.
• Ні, це ти послухай! – сміливо звернулась вона до нього, Зоряні трохи стало не по собі від його погляду та слів і, навіть, в якусь секунду вона майже пошкодувала, що втрутилась, однак вона намагалась цього не показувати, - мені байдуже що сталось та щоб це не було, ти не маєш права так поводитись з нею, врешті-решт вона дівчина. – дивлячись йому в очі впевнено сказала вона.
• Звідки ти взялась така правильна?!, - дівчина маленькими кроками почала ступати назад, її впевненість немов би кудись випарувалась, а хлопець продовжував ступати назустріч їй - А?! Будеш мене вчити як поводитись із дівчатами? – нахабно запитував він, намагаючись залякати її.

У цей момент Зоряна, не на жарт, злякалась. В якусь мить вона, навіть, подумала, що він може її вдарити, тому вона навіть нічого не змогла йому відповісти. Хлопець помітив, що Зоряна злякалась і зупинився. Для нього усе це було забавкою, він хотів її просто налякати, щоб вона втекла із криком, однак, він побачив її налякані очі та зрозумів, що це була дурна ідея.

• Не бійся! – запевнив він її, - я нічого не зроблю тобі! Ця дівчина, - показав він пальцем на брюнетку, яка продовжувала спостерігати за ними, - яку ти так відважно захищаєш, просто хвора на голову! Вона мені проходу не дає. Куди не піду скрізь вона! – запевняв він Зоряну.
• То чому ти їй усе нормально не поясниш. Скажи, що ти не хочеш бути із нею, але нормально, а не такою поведінкою! – несподівано її впевненість повернулась.
• Розумієш?, - нахилився він до Зоряни, - є такі люди, які не розуміють слів і їм доводиться пояснювати по іншому! – Зоряна відхилилась назад, визвавши у хлопця єхидну посмішку. Дівчина розуміла, що він грає з нею.
• А, можливо, це просто деякі люди не уміють пояснювати? А? – запитала вона в нього, хамовито посміхнувшись йому у відповідь. Хлопець зрозумів, що вона розкусила його, проте, йому подобалась ця їхня гра.
• Як тебе звати? – запитав він.
• Невже ти думаєш, що я скажу тобі своє ім’я? – з хитрістю запитала вона.
• А чому б і ні? Чому не скажеш? – посміхнувся у відповідь він, – я Артур! – тим часом брюнетка починала злитись, їй усе це не подобалось, їй здалось, що Зоряна сподобалась Артуру.
• Знаєш що, Артур?
• Що? – самовпевнено посміхався він.
• Я з такими як ти, не знайомлюсь. – запевнила вона його і почала рухатись в сторону брюнетки.
• З такими як я, це якими? – запитав він у неї.
• З самозакоханими егоїстами, які думають, що їм все дозволено, - вона підійшла до брюнетки, - як ти? Тобі потрібна моя допомога? – турботливо запитала Зоряна у неї.
• Ні, зі мною усе добре! – запевняла брюнетка.
• Ти ж знаєш мене лише кілька хвилин, як ти можеш судити мене? – втрутився він у їхню розмову. Зоряна повернулась до нього та подивилась на нього презирливим поглядом.
• Мені достатньо твоїх дій, щоб зрозуміти, яка ти людина, - вона підійшла до нього, - і у мене нема бажання не те, щоб розмовляти, а, навіть, знайомитись з тобою. – на лиці Артура зникла посмішка, Артур відчув гнів, на що Зоряна зневажливо подивилась на нього, і з відразою посміхнулась та демонстративно ішла до входу клуба.
• Ми ще зустрінемось! – викрикнув Артур, а  брюнетка продовжувала дивитись на Артура і він це помітив.
• Чого витріщилась, дура?! Щоб я тебе біля себе ближче, а ніж 10 метрів не бачив, зрозуміла?! – сказав він це, намагаючись виплеснути свою злість на дівчині.
• Артур… - слізно промовила вона та він уже не чув її, так як направлявся до своєї машини.

Тим часом Зоряна уже в клубі  шукала Лізу. Вона помітила як та танцювала з якимось накачаним блондином. Вона підійшла до них.

• Ліза! – крикнула голосно Зоряна, - ходімо, нам пора уже додому.
• Що? Але ж ще рано!
• Ти не забула, що у нас завтра навчання?! – гнівно вона подивилась на подругу. В цю мить Ліза зрозуміла що щось не так.
• Добре, ходімо! Вова, я подзвоню тобі, все бувай! – поцілувавши хлопця в щоку, Ліза послідувала за Зоряною. Вони вийшли з клубу.
• Зоряна, куди ти так летиш? Пожар чи що? Я не встигаю за тобою! – захекано промовила Ліза та Зоряна ніби не чула її, – та стій же!, - Ліза підбігла до Зоряни та схопила її за руку, щоб зупинити, - та що з тобою?! – роздратовано вона запитала її та Зоряна не відповіла.
• Ти десь пропала, а потім повертаєшся вся розсерджена і летиш неначе ошпарена…
• Слухай, у мене болить голова! Ходімо уже додому, завтра рано вставати. – Зоряна продовжила іти.
• Прекрасно! – з сарказмом промовила Ліза.