Глава 1

Сьогодні було 31 серпня 2019 рік – останній день літа. Була надзвичайно спекотна погода, здавалося, ніби сонце розуміло, що це останній день літа і жарило так, неначе, востаннє. Рятував лиш ледь помітний вітерець, але і його згодом не стало, а тим часом Зоряна уже збирала свої речі. Ось вона поклала останню кофтинку у валізу, її погляд зупинився на відображенні у дзеркалі. Вона дивилася на себе: у дзеркалі відображалась середнього зросту дівчина, якій було 19 років. Вона була стрункою із кругленьким обличчям на якому виднілись ледь помітні веснушки. У неї було кучеряве, руде волосся, яке сягало трохи нижче лопаток, її носик був маленьким та акуратним, а очі були зеленого кольору. І ось вона дивилась собі у вічі і бачила там лиш порожнечу, яка їй здавалась бездонною. Вона дивилась на себе і подумки обіцяла, що від завтрашнього дня зміниться усе. Раптом у кімнату хтось зайшов.

• Зоряна, ти уже зібралась? – запитала її мама. Її маму звали Вікторія. Це була жінка невисокого зросту, із темно-коричневим волоссям, карими очима та пишними формами. Для Зоряни вона була наче подруга, однак, навіть їй, Зоряна не розповідала про особисте. Вона не розповідала їй не тому, що не довіряє, просто вона не любила розповідати про таке, адже це було занадто особисте.
• Так, уже все. Допоможи мені, будь-ласка віднести речі до машини.
• Добре, ти усе взяла? Нічого не забула?
• Мам, я ж не на все життя їду, якщо забула, то приїду та заберу. Ти знаєш, у мене таке відчуття, ніби, я вперше їду навчатись у місто.
• Ну, це був коледж, а тепер університет. Тим більше ти їдеш у Київ, а це велике місто, я хвилююсь.
• Мам, я ж не одна буду. Там буде Ліза. Все, годі. Там тато, напевно, уже нас зачекався, ходімо.

Вони вийшли на подвір’я, де їх чекав високий, широкоплечий чоловік із світлим волоссям. Це був батько Зоряни - Сергій. Зоряна дуже любила своїх батьків, вони зробили для неї дуже багато і, навіть, більше ніж могли. Вони були не багатою сім’єю. Її батько був будівельником, а мати – продавщицею в магазині, але вони робили усе для неї, щоб вона не відчувала цього. Зоряна розуміла це і пообіцяла собі, що зробить усе, щоб вони були щасливі.

• Ну, нарешті, я думав, що ми уже нікуди не поїдемо. Зоряна, давай швиденько, нам ще треба Лізу забрати.
• Не хвилюйся, тат, я впевнена, що вона ще збирається.
• Все мам, - Зоряна обняла свою матір, - Бувай.
• Бувай, дзвони мені частіше.
• Добре.

Через кілька хвилин вони були у Лізи вдома, адже вона жила за кілька будинків від них. Худорлява дівчина із білявим волоссям та карими очима  уже з трьома валізами чекала на порозі будинку.

• Це що? – запитала Зоряна дивлячись на три величезні валізи.
• Валізи.
• Я бачу, що не яблука.
• Тоді навіщо питаєш?
• Ти що в іншу країну зібралась на 5 років?
• Зоряна, ну це ж Київ, нові можливості, нові люди, нові хлопці… - підморгнувши мені сказала Ліза, - там будуть всі так гарно одіті, а я що, буду як корова в одному і тому ж самому одязі?
• О Господи, бери валізи і їдьмо. – сказала Зоряна закотивши очі.

Через дві години вони були на місці. Дівчата з валізами зайшли в свою квартиру. Ця квартира належала бабусі Лізі, але бабуся померла і її батьки деякий час здавали в оренду цю квартиру, та коли дівчата поступили в університет, то батьки Лізи вирішили, що дівчата будуть жити у цій квартирі. У ній була велика простора кімната, шпалери якої були персикового кольору, ця кімната містила два ліжка, величезну шафу, стіл та два крісла. У квартирі була ще ванна кімната та невеличка кухня із маленьким холодильничком, плитою та іншими кухонними приладами.

• Так, дівчата…- не встиг договорити Зорянин батько, як його перебили.
• Так, тат, ми знаємо, не пити, не курити, хлопців не водити, допізна не гуляти. – закінчила лічити на пальцях Зоряна.
• От і прекрасно, я надіюсь, ви цього будете дотримуватись.
• Обов’язково, Сергію Володимировичу. Уже пізно, їдьте поки не стемніло і дякую за те, що привезли нас. – промовила з нетерпінням Ліза.

Дівчата провели Сергія Володимировича до машини і повернулись у квартиру. Ліза підбігла до ліжка, яке було біля шафи, стрибнула на нього.

• Свобода! Нарешті, а то мене уже нудить від цих їхніх настанов. – сказала Ліза, стрибаючи на ліжку.
• Перестань стрибати, бо ліжко зламаєш. Краще йди речі розкладай.
• Які речі? Давай збирайся! – зістрибнула Ліза.
• Не зрозуміла? -  перепитала вона.
• Ми йдемо у клуб! – хитро посміхнулась Ліза.
• Що? Забудь, я пас! – Зоряна продовжила далі розкладати речі.
• Невже ти збираєшся просидіти останній день літа? Давай пішли, трохи розвіємось.
• Ліза, у мене нема бажання. – запевнила вона її.
• Ну, Зоряна, ну, будь ласка, ну будь ласочка. Там точно будуть якісь гарячі пацики, ну давай, - жалісно просила Ліза.
• Боже, Ліза, ти коли небудь думаєш про що небудь інше? – з презирливим поглядом вона подивилась на Лізу. Ліза у відповідь зробила щенячі оченята, - ні, Ліза. Я не піду.
• Гаразд, я тоді піду сама. І якщо зі мною щось станеться, то це буде на твоїй совісті. – докоряла Ліза. Вона знала, що Зоряна буде хвилюватись про неї.
• Ну гаразд. – роздратовано погодилась вона.
• Прекрасно, - Ліза обняла Зоряну, - тоді починаймо підготовку. – потираючи руки сказала Ліза.
• Я знаю, що я пошкодую про це потім. – закотивши очі, пробурмотіла Зоряна.