Глава 25

Марта вийшла з невеликої крамниці, поправляючи ремінець сумки на плечі. Влад залишився в машині неподалік, а вона забігла по кілька речей, які забула купити напередодні. День видався прохолодним, але сонячним: після ранкового дощу на тротуарах ще блищали калюжі, а вітер ганяв уздовж бордюрів мокре листя.
Вона вже збиралася перейти вулицю, коли почула знайомий голос:
— Марто?
Марта зупинилася й обернулася.
За кілька кроків від неї стояла Елізабет. Вона тримала за руку маленьку доньку, а в іншій руці — пакет із покупками. На мить обидві розгубилися, ніби не знали, чи варто вітатися, чи краще вдати, що не помітили одна одну.
Та між ними вже не було того гострого суперництва, яке колись змушувало кожну фразу звучати як прихований докір. Залишилися образи, невисловлені слова й обережність, яку не можна було прибрати одним випадковим привітанням.
— Привіт, — першою сказала Марта.
— Привіт, — відповіла Елізабет.
Дівчинка притулилася до маминої ноги й зацікавлено подивилася на Марту.
— Це твоя донька? — запитала Марта, хоча й так знала відповідь.
Елізабет кивнула.
— Так. Ми з Данилом сьогодні вирішили пройтися, поки погода дозволяє.
— Гарна в тебе дівчинка.
— Дякую.
На кілька секунд запала тиша. Марта відчула, що могла б запитати про Данила, про їхнє життя, про те, як Елізабет почувається, але жодне запитання не здавалося доречним. Вони давно не спілкувалися, і близькість, яка колись дозволяла говорити про все, більше не була між ними такою простою.
— А ти як? — запитала Елізабет. — Як Роман?
— Добре. Росте швидко, уже стільки всього вміє, що я іноді не встигаю за ним. Влад дуже допомагає.
Елізабет ледь помітно кивнула.
— Я рада, що в тебе все добре.
— Дякую. У вас теж, здається, все гаразд.
— Так. Потроху звикаємо до нового ритму.
Донька Елізабет потягнула її за руку, і та опустила на неї погляд.
— Нам уже треба йти, — сказала вона. — Данило чекає.
— Звісно.
Елізабет затрималася ще на мить, ніби хотіла додати щось важливе, але зрештою лише тихо промовила:
— Бережи себе, Марто.
— І ти.
Вони розійшлися без сварки, без звинувачень і без спроб повернути те, що давно зруйнувалося. Марта пішла до машини, а Елізабет повела доньку в протилежний бік.
Влад помітив її ще здалеку й відчинив дверцята, коли вона підійшла.
— Усе гаразд? — запитав він.
Марта сіла в машину й поклала пакет на заднє сидіння.
— Так. Я випадково зустріла Елізабет.
Влад не став одразу розпитувати. Лише зачекав, поки Марта пристебнеться.
— І як усе минуло?
— Нормально. Перекинулися кількома словами. Вона була з донькою.
— Ти рада, що побачила її?
Марта задумалася, дивлячись крізь лобове скло на людей, які поспішали тротуаром.
— Не знаю. Напевно, рада, що ми вже не дивимося одна на одну так, ніби мусимо щось довести. Але це не означає, що я готова все забути.
— І не мусиш, — спокійно відповів Влад.
Марта кивнула. Вона не хотіла повертатися до давніх суперечок, але й удавати, що між ними нічого не сталося, теж не могла.
Елізабет колись була для неї найближчою подругою. Тепер вони могли привітатися, запитати одна одну про дітей і побажати доброго дня. Та дружба, у якій вони знали найменші подробиці одна одної, залишилася десь далеко — у часі, коли ще не було стільки образ і рішень, після яких уже неможливо повернутися до колишнього.
Марта поклала руку на долоню Влада.
— Поїхали додому. Хочу побачити Романа.
Влад стиснув її пальці й завів двигун.
А випадкова зустріч залишилася позаду — коротка, спокійна, але з нагадуванням про те, що навіть коли біль уже не керує кожним словом, не всі стосунки можна повернути такими, якими вони були колись.
Почалися останні іспити в інститут, в попереду всіх майбутніх спеціалістів чекав випуск.

На іспиті Елізабет витягнула білет, прочитала питання й відчула, як напруга в плечах трохи відпускає. Два завдання вона повторювала вранці, третє теж було знайоме, хоча саме його вона вчора відклала «на потім».

Вона сіла за вільну парту, дістала ручку й аркуш для підготовки. Спершу записала кілька ключових слів, щоб не загубити послідовність відповіді, а тоді почала розписувати кожне питання. Час від часу в аудиторії хтось тихо зітхав, перегортав сторінку або просив у викладача уточнити формулювання. Елізабет намагалася не відволікатися й поверталася до своїх нотаток щоразу, коли думки починали розбігатися.

Коли її запросили відповідати, вона підвелася з аркушем у руках. На першому питанні трохи запнулася, але швидко пригадала потрібний термін і продовжила. Викладач поставив кілька уточнювальних запитань. Одне виявилося складнішим, ніж вона очікувала, проте Елізабет не стала вгадувати: пояснила, що пам’ятає, і спробувала логічно пов’язати це з темою.

Після відповіді вона вийшла в коридор, де Марта саме закривала свій зошит.

— Ну? — запитала вона.

— Здала. Не знаю, на скільки, але здала.

— Це головне.

— А ти?

— Ще чекаю. Мені сказали, що можна заходити за десять хвилин.

Елізабет хотіла залишитися ще на кілька хвилин, адже напруга між колишніми подругами потроху спадала, але Марта попросила її не чекати біля дверей: так вона тільки більше нервуватиме. Тож вони домовилися зустрітися внизу, біля сходів.

Марта складала іспит довше. Коли вона нарешті вийшла, то не сказала нічого одразу — лише поклала конспект у сумку й на кілька секунд заплющила очі.

— Важко було? — обережно запитала Елізабет.

— Одне питання я витягнула таке, що ледве згадала, з якого боку до нього підступитися. Але викладач допоміг уточненнями. Думаю, все нормально.

— Ти ж готувалася.

— Готувалася. Просто в аудиторії все звучить інакше, ніж удома перед дзеркалом.

Вони вийшли з інституту й зупинилися на сходах. У дворі студенти вже обговорювали свої результати. Хтось телефонував батькам, хтось радів високій оцінці, а декілька людей ще не могли заспокоїтися й сперечалися, чи справедливо їм поставили бали.