Глава 24

Після того вечора між Мартою і Владом справді щось змінилося, хоча жоден із них не поспішав давати цьому якесь визначення. Вони не стали одразу говорити про кохання чи будувати спільні плани на кілька років уперед. Просто між ними зникла та обережність, яка ще зовсім недавно змушувала Марту довго думати над кожною відповіддю.
Тепер, коли Влад писав їй, вона вже не відкладала телефон убік і не намагалася придумати щось достатньо стримане, щоб не показати свого зацікавлення.
«Ти сьогодні вільна?»
«А це залежить від того, навіщо питаєш».
«Хочу забрати тебе з Романом і кудись поїхати. Якщо ви не зайняті».
Марта майже одразу відповідала:
«Ми вільні».
Вони дедалі частіше зустрічалися разом із Романом, і з кожним разом Влад усе природніше ставав частиною їхнього життя. Він уже знав, які іграшки подобаються хлопчикові, яку машинку Марта називає його улюбленою і як Роман може надовго зосередитися на одній іграшці, уважно розглядаючи її маленькими допитливими очима.
Роману було лише пів року, тому він ще не міг говорити чи бігати назустріч Владу, але поступово почав упізнавати його. Коли Влад заходив до квартири, хлопчик уже не насторожувався, а міг спокійно дивитися на нього з рук Марти, а іноді навіть усміхатися.
Марта спостерігала за ними й сама не до кінця розуміла, чого саме боїться. Їй було важливо, щоб Роман не звикав до людини, яка одного дня просто зникне з його життя. Вона вже знала, як боляче може бути, коли хтось спочатку обіцяє бути поруч, а потім залишає тебе саму з усіма проблемами.
Саме тому вона уважно придивлялася до Влада.
Він не поспішав називати себе кимось особливим для Романа. Не намагався відразу зайняти батьківське місце, не робив вигляд, що знає краще за Марту, як виховувати дитину, і не купував дорогих подарунків, щоб сподобатися хлопчикові.
Він просто був поруч.
Приходив, коли міг, брав Романа на руки, якщо той не заперечував, допомагав Марті з простими речами й міг годинами сидіти поруч, поки хлопчик розглядав іграшки або засинав.
Одного вечора Марта залишила Романа у своїх батьків, а сама домовилася зустрітися з Владом.
Надворі була прохолодна осінь. Після дощу тротуари блищали під ліхтарями, а мокре листя прилипало до взуття. На деревах ще залишалося багато жовтого й помаранчевого кольору, хоча деякі гілки вже стояли зовсім голі.
Влад чекав на Марту неподалік від парку.
— Ти знову мерзнеш, — усміхнувся він, коли вона підійшла.
— Трохи. Я не думала, що ввечері буде настільки холодно.
— Я ж казав узяти тепліший шарф.
— Тільки не починай, — засміялася Марта.
Влад зняв свій шарф і простягнув їй.
— Візьми.
— А ти?
— Я переживу.
Марта взяла шарф і намотала його поверх свого.
— Тепер я виглядаю смішно.
— Зате не мерзнеш.
Вони пішли алеєю.
Марта почувалася незвично легко. Поруч із Владом їй уже не потрібно було постійно контролювати кожне слово. Вона могла пожартувати, поскаржитися на втому чи просто мовчати, і це мовчання не ставало незручним.
Через кілька хвилин вони звернули з центральної доріжки й вийшли до невеликої річки.
— Ти часто сюди приходиш? — запитала Марта.
— Раніше часто. Тут було тихо, коли хотілося побути самому.
— А тепер?
Влад подивився на неї.
— Тепер я не так часто хочу бути сам.
Марта усміхнулася й відвела погляд.
Вони сперлися на поручні й деякий час просто дивилися на воду.
— Ти коли-небудь думав, що міг не зустріти мене? — запитала Марта.
— Звичайно. Міг не погодитися на зустріч із Денисом, міг після першої кави вирішити, що нам не по дорозі.
— Але не вирішив.
— Бо після першої зустрічі захотілося другої. Після другої — третьої. А далі все якось само склалося.
Марта тихо засміялася.
— Тобто ти просто не встиг втекти?
— Можна сказати й так.
Вона повернулася до нього.
— А якщо я зовсім не така, як ти собі уявляв?
— Ти й не повинна бути такою. Мені подобається пізнавати тебе справжню.
Вітер посилився, і Марта мимоволі здригнулася.
Влад обережно торкнувся її руки.
— Я хочу тебе поцілувати.
Вона подивилася йому в очі, а потім сама зробила крок ближче.
Влад нахилився до неї, і їхні губи зустрілися в короткому, обережному поцілунку.
Коли вони відсторонилися, Марта усміхнулася.
— Ну?
— Не псуй момент, — тихо відповіла вона.
Влад засміявся, а потім знову взяв її за руку.
Цього разу Марта не думала, що буде завтра. Їй просто було добре поруч із ним.
Минуло кілька місяців.
За цей час Влад поступово став частиною їхнього життя настільки природно, що Марта вже не уявляла деяких своїх буднів без нього.
Він часто заїжджав до них після навчання, допомагав Марті, коли вона не встигала щось зробити, а з Романом проводив час так спокійно, ніби давно був знайомий із ним.
Роману вже виповнилося майже десять місяців, і він дедалі більше реагував на Влада. Коли чув його голос у коридорі, одразу повертав голову, а коли Влад підходив до нього, простягав руки.
Марта бачила це й розуміла, що її син прийняв цю людину.
Одного вечора Роман заснув раніше, і вони залишилися на кухні вдвох.
Марта сиділа за столом із чашкою чаю, а Влад навпроти неї виглядав незвично серйозним.
— Ти щось хочеш мені сказати?
— Так. Я сьогодні говорив із твоїм батьком.
Марта здивовано подивилася на нього.
— Про що?
— Про тебе. Про Романа. Про наше майбутнє.
Вона відчула хвилювання й поставила чашку на стіл.
— Влад, ти мене трохи лякаєш.
— Не хотів. Просто не знав, як краще почати.
Він дістав із кишені невелику коробочку й поклав її перед Мартою.
Вона кілька секунд дивилася на неї, а потім перевела погляд на Влада.
— Ти серйозно?
— Так.
Влад відкрив коробочку.
— Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.
Марта замовкла. Вона зовсім не очікувала почути це саме зараз, на звичайній кухні, коли Роман щойно заснув у сусідній кімнаті.
— Я розумію, що це важливе рішення, — продовжив Влад. — Тому не хочу, щоб ти думала, ніби я просто вирішив зробити красивий жест. Я довго про це думав.
Марта подивилася на каблучку.
— Ти розумієш, що разом зі мною буде й Роман?
— Саме тому я й хочу цього.
Вона підняла очі.
— Ти справді хочеш стати йому батьком?
Влад відповів не одразу, але в його голосі не було сумнівів.
— Так. Не для того, щоб когось замінити й не для того, щоб просто мати сім'ю на словах. Я хочу бути людиною, яка буде поруч із ним, коли він хворітиме, коли зробить перший крок, коли піде до школи, коли йому буде страшно чи коли він захоче розповісти мені щось важливе. Я хочу, щоб він знав: у нього є батько, який його любить і нікуди не піде.
Марта відчула, як на очах з'явилися сльози.
— Ти розумієш, що це відповідальність не на один день?
— Розумію. І саме тому я не зробив цього раніше. Мені потрібно було переконатися, що я готовий не тільки до тебе, а й до всього життя, яке вже є у тебе.
Марта витерла сльозу.
— Я дуже боялася, що колись Роман звикне до тебе, а ти підеш.
Влад накрив її руку своєю.
— Я не можу пообіцяти, що життя завжди буде простим. Але можу сказати тобі чесно: я не збираюся приходити у ваше життя тимчасово. Якщо ти погодишся, я хочу бути поруч із вами обома по-справжньому.
Марта подивилася на каблучку, а потім на Влада.
— Тоді я погоджуюся.
Влад усміхнувся, дістав каблучку й обережно надів її їй на палець.
Марта кілька секунд розглядала прикрасу, після чого тихо сказала:
— Я хочу тільки одного. Не поспішай із Романом. Нехай він сам звикне до того, що ти його батько.
— Я згоден. Але якщо він дозволить мені бути для нього татом, я прийму це з усією відповідальністю.
Марта кивнула.
— Він уже тебе любить.
Влад усміхнувся.
— Тоді мені дуже пощастило.
Він нахилився до Марти й поцілував її.
Цього разу в їхньому поцілунку вже не було тієї обережності, яка була на початку їхніх стосунків. Вони обоє розуміли, що тепер говорять не лише про почуття між двома дорослими людьми. Вони будували сім'ю, у якій мав бути й маленький Роман, в за стіною тихо спав їхній син.
На столі остигав чай, а на пальці Марти блищала нова каблучка.Вона подивилася на неї й усміхнулася. Вперше за довгий час Марта не боялася того, що буде далі. Не тому, що знала, яким буде їхнє життя, а тому, що тепер поруч був чоловік, який свідомо обрав не тільки її, а й маленького хлопчика, який ще не вмів говорити, але вже вмів упізнавати голос людини, що стала для нього важливою.
І цього Марті було достатньо.