Глава 22

Після розмови з Данилом Марта повернулася до своїх справ. Сесія забирала багато сил, а вдома на неї чекав Роман, тому часу на довгі розмови чи зустрічі майже не залишалося.

Одного дня після занять вона саме складала конспекти в сумку, коли до неї підійшов Денис.

— Марто, ти сьогодні після інституту кудись поспішаєш?

Вона здивовано підняла голову.

— А що?

— Та нічого такого. Просто хотів тебе де з ким познайомити.

— Їм, це виглядає неочікувано..

Денис засміявся.

— Чому одразу неочікувано? У мене є друг з іншої групи. Він старший за нас, навчається на курс вище. І, якщо чесно, ти йому давно подобаєшся.

Марта на кілька секунд замовкла.

— Давно?

— Досить давно. Просто він сам не наважувався підійти.

— А звідки ти знаєш?

— Ми багато чого обговорюємо.

Марта скептично подивилася на нього.

— І ти вирішив стати сватом?

— Чому б і ні? Ти вільна, він нормальний хлопець. Може, хоча б поговорите.

Вона зітхнула.

— Денисе, у мене дитина. Ти це прекрасно знаєш.

— Знаю.

— Тоді навіщо ти мене з кимось знайомиш?

— Бо дитина не означає, що тобі тепер заборонено ходити на каву з чоловіками.

Марта не втрималася від усмішки.

— Ти іноді говориш дивні речі.

— Зате переконливо.

Вона трохи подумала.

— Добре. Можемо познайомитися.

— От і чудово.

— Але без ваших таємних планів.

— Ніяких планів. Просто зустріч.

Через кілька днів Денис написав їй, що домовився про зустріч.

Вони зустрілися після занять у невеликому кафе неподалік інституту. Хлопець, якого Денис хотів їй представити, уже сидів за столиком біля вікна.

Він підвівся, коли вони підійшли.

— Марто, це Влад.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт. Радий нарешті познайомитися!

Денис сів разом із ними, замовив каву й кілька хвилин підтримував розмову, намагаючись не створювати незручної паузи.

А потім несподівано подивився на телефон.

— Так, я зовсім забув. Мені треба терміново відлучитися.

Марта одразу примружилася.

— Денисе...

— Я серйозно, у мене ще є деякі справи...!

Влад тихо засміявся.

— Ти навіть не намагаєшся зробити вигляд, що це випадковість.

— Я ж казав, що познайомлю вас, ну а далі вже самі.

Денис підвівся, попрощався з ними й вийшов.

Марта кілька секунд дивилася йому вслід.

— Він спеціально це зробив.

— Без сумніву, — відповів Влад.

— Я так і думала.

— Якщо хочеш, можемо теж піти. Не хочу, щоб ти почувалася незручно.

Марта подивилася на нього.

— Ні, раз уже прийшли, можемо поговорити.

— Домовилися.

Спочатку вони говорили про інститут, викладачів і сесію. Влад навчався на курс старше, тому деяких викладачів знав довше й розповідав про них такі історії, що Марта кілька разів сміялася.

Поступово розмова стала менш формальною. Влад запитав, чим вона займається поза навчанням. Марта на мить замовкла. Вона вже звикла до цього моменту. До тієї секунди, коли потрібно сказати про Романа й чекати реакції.

— У мене є син, — сказала вона прямо. — Його звати Роман.

Влад не змінився в обличчі.

Він лише кивнув.

— Я знаю.

Марта здивовано подивилася на нього.

— Звідки?

— Денис розповідав.

— І тебе це не бентежить?

— А чому має?

Вона не одразу знайшла відповідь.

— Не знаю. Просто зазвичай після цієї фрази люди починають ставити дуже багато запитань.

— Можливо, я поставлю їх пізніше. Але мені здається дивним робити висновки про людину тільки через те, що в неї є дитина.

Марта трохи розслабилася.

— Значить, ти майже весь час зайнята.

— Майже весь, — вона засміялася. — Інколи мені здається, що я живу за його розкладом, а не за своїм.

— Тоді твій вільний час, мабуть, треба бронювати заздалегідь.

— Приблизно так і є!

Вони ще довго говорили. Марта розповіла трохи про навчання, Влад — про свою групу, друзів і роботу, яку він поєднував із навчанням. Коли вони вийшли з кафе, уже вечоріло.

— Дякую за компанію, — сказав Влад. — Я не знав, чи ти взагалі погодишся прийти.

— Я теж не була впевнена, що прийду.

— Тоді можна вважати, що нам обом пощастило.

Марта усміхнулася.

— Можна.

Він не став просити її негайно зустрітися знову.

Лише запитав:

— Якщо не заперечуєш, можемо якось повторити.

Марта подумала кілька секунд.

— Можемо.

Влад кивнув.

— Тоді напишу тобі.

Вона попрощалася з ним і пішла до зупинки.

Уперше за довгий час вона поверталася додому з думкою не про Артема і не про те, чому він так і не зателефонував. Вона просто думала про нового знайомого, який спокійно сприйняв найважливішу частину її життя — Романа.

І цього їй поки було достатньо. Наступного дня Влад написав Марті ближче до вечора.

Він не пропонував нічого складного — просто запитав, чи не буде вона проти зустрітися після занять. Марта кілька хвилин дивилася на повідомлення, перш ніж відповісти. У неї справді були справи, але мама мала забрати Романа до себе на кілька годин, тому цього разу вона могла нікуди не поспішати. Вони домовилися зустрітися в тому самому кафе, де їх познайомив Денис.

Коли Марта зайшла, Влад уже сидів за столиком.

— Я вже почав думати, що ти не прийдеш— сказав він.

Марта зняла пальто й сіла навпроти.

— Насправді я простоттрішки запізнилася, не встигала дещо зробити, вибач!

— Та нічого, я все розумію. Я сьогодні нікуди не збираюся.

— Добре — відповіла вона, відкриваючи меню. 

Влад засміявся.

— Якщо чесно, я теж не знав, що Денис минулого разу так швидко втече. 

— Я його знаю. У нього завжди знаходяться термінові справи саме тоді, коли це йому вигідно.

— Але, мабуть, цього разу він зробив щось корисне.

Марта подивилася на нього поверх меню.

— Не поспішай його хвалити.

— Добре, як скажеш...

Вони замовили каву й десерти, після чого розмова поступово перейшла до навчання...