Глава 21

Увечері Елізабет нарешті відчула, наскільки втомилася.

Весільний день виявився насиченим: церемонія, фотографії, привітання, вечеря, розмови з близькими. Усе було приємним, але тепер їй хотілося лише переодягнутися, розпустити волосся і нарешті побути в тиші.

Вони з Данилом повернулися додому, перевдягнулися й майже одразу влаштувалися у кімнаті.

Елізабет сіла на край ліжка та зняла сережки.

— Все. На сьогодні з мене досить.

Данило поклав годинник на тумбочку.

— Можемо нікуди більше не їхати.

— Точно, хоч одна хороша новина...

Елізабет засміялася.

Вони трохи відпочили, а потім почали обговорювати те, що останніми днями залишалося невирішеним.

Попереду була поїздка до батьків Елізабет у США, після якої їм потрібно було остаточно визначитися з житлом.

— Мені мама знову написала, що ми можемо залишитися в них стільки, скільки буде потрібно, — сказала Елізабет.

— Я знаю. І це хороший варіант, особливо зараз.

— Але?

Данило помовчав.

— Але я не впевнений, що нам варто одразу переїжджати до твоїх батьків. Не хочу, щоб ми весь час відчували себе гостями.

— Тоді можемо розглянути твоїх батьків.

— Там буде приблизно те саме.

Елізабет задумалася.

— А якщо взагалі не поспішати і потім зняти квартиру тут?

— Я про це теж думав. Можемо після поїздки повернутися, пожити окремо від батьків і вже тоді вирішити, чи хочемо переїжджати до США.

— Мені подобається цей варіант.

— Тоді не будемо вирішувати сьогодні.

— Домовилися.

Вона підвелася, щоб прибрати кілька речей у шафу. Відкрила дверцята, посунула кілька суконь і раптом помітила невелику коробку на дальній полиці.

Елізабет витягнула її. Вона навіть не пам'ятала, коли востаннє відкривала цю коробку. Усередині лежали кілька складених аркушів. Вона одразу впізнала почерк, і це були вірші Артема. Елізабет дістала один аркуш і розгорнула його. Погляд ковзнув по перших рядках. Колись вона перечитувала їх уважно, зупинялася на окремих словах, намагалася зрозуміти, що саме він хотів сказати. Тепер прочитала кілька рядків і просто відклала аркуш на коліна. Адже іноді вчинки говорять набагато більше, ніж найромантичніші слова..

— Що знайшла? — запитав Данило.

— Вірші.

— Чиї вони?

— Артема.

Данило глянув на неї, але нічого не сказав. Елізабет розгорнула другий аркуш. На ньому був той самий почерк, трохи нерівний у деяких місцях. Вона перечитала кілька рядків і несподівано сама здивувалася своїй реакції.

У неї у цей момент не виникло жодного бажання дочитати до кінця, жодного внутрішнього спротиву чи хвилювання. Вона просто бачила старі вірші.

— Я навіть забула, що вони тут, — сказала Елізабет.

— Можеш залишити.

— Мабуть.

Вона склала аркуші назад і поклала їх у коробку.

Данило подивився на неї.

— Не хочеш забирати їх із собою?

Елізабет на секунду задумалася.

— Ні.

Вона поставила коробку на полицю й зачинила шафу. Повернувшись до ліжка, Елізабет сіла поруч із Данилом.

— Знаєш, що найсмішніше?

— Що?

— Я пам'ятаю, як колись могла годинами думати над одним його реченням. А зараз прочитала кілька рядків і більше нічого не захотілося.

— Напевно, це добре.

— Думаю, так.

Данило взяв її за руку.

Елізабет подивилася на обручку, потім перевела погляд на нього.

— Завтра нам треба почати збирати речі.

— Завтра?

— А ти думав, що я дам тобі відпочити два дні?

— Я вже починаю сумніватися у правильності свого рішення одружитися.

— Пізно.

— Зрозумів.

Вона засміялася й притулилася до нього.

За кілька хвилин розмова знову повернулася до поїздки, валіз і того, скільки речей вони зможуть узяти із собою. Коробка з віршами залишилася в шафі. І Елізабет більше про неї не згадувала.

Після весілля Елізабет і Данило ще кілька днів займалися документами, збирали речі та вирішували питання з навчанням.

Зрештою вони обоє взяли академічну відпустку, щоб не прив'язуватися до розкладу й спокійно поїхати до батьків Елізабет у США.

Дорога була довгою, але Елізабет майже не скаржилася. Вона давно не бачила батьків і хотіла провести з ними час.

Батьки зустріли їх тепло. Мама Елізабет кілька разів обійняла доньку, потім Данила й знову повернулася до доньки, ніби все ще не могла повірити, що її маленька дівчинка вже встигла вийти заміж.

— Я досі не звикла називати тебе заміжньою, — сказала вона одного вечора.

— А я ще не звикла, що в мене є чоловік.

Данило, який саме зайшов до кімнати, почув останню фразу.

— Можу нагадувати тобі щодня.

Елізабет глянула на нього.

— Не перестарайся.

У США вони провели декілька місяців. Батьки допомагали їм готуватися до появи дитини, вони багато гуляли, розмовляли про майбутнє, а вечорами довго сиділи за одним столом.

Мама Елізабет особливо раділа, що донька нарешті поруч.

Одного разу вона дістала старий альбом із фотографіями, і вони кілька годин переглядали дитячі знімки Елізабет.

— Ось тут тобі п'ять років, — сказала мама, показуючи фотографію.

— Господи, яке в мене було волосся.

— А мені подобалося.

— Ти просто була мамою й не могла сказати правду.

Усі засміялися.

Ці місяці пройшли швидше, ніж вони очікували.

Коли настав час повертатися в Україну, Елізабет уже почувалася інакше. Вона втомлювалася швидше, тому Данило майже все організовував сам: квитки, дорогу, багаж, документи.

Після повернення вони думали, що першими займуться пошуком квартири.

Але вдома на них чекав сюрприз.

Обидві родини вирішили зробити їм подарунок.

Елізабет спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається, коли батьки Данила запросили їх на вечерю...

— Ми всі трохи поговорили, — почав батько Данила. — І вирішили, що вам зараз зовсім не потрібно витрачати сили на пошуки житла.

Данило насупився.

— Що ви придумали?