Глава 20

Тим часом життя Елізабет і Данила рухалося зовсім в іншому напрямку.

Після рішення одружитися вони не стали відкладати все на невизначений термін. Данило одразу сказав, що не хоче перетворювати весілля на багатомісячну підготовку, де вони втомляться ще до того, як настане сам день. Елізабет погодилася. Їй теж не хотілося великого свята з сотнею гостей, гучною музикою й людьми, яких вона бачила кілька разів у житті.

Вони вирішили зробити все тихо, але красиво.

За кілька тижнів до весілля Елізабет разом із Софію, ще однією однокурсницею, і тепер новою подругою Елізабет поїхали вибирати сукню. Вона довго ходила між рядами, торкалася тканин, дивилася на різні фасони, але майже кожен варіант здавався їй надто пишним.

— Я не хочу виглядати так, ніби мене зараз ведуть на бал, — сказала вона, коли чергова сукня опинилася перед нею.

Софія засміялася.

— Ти виходиш заміж. Ти маєш право хоча б один день виглядати так, ніби це справді важлива подія.

— Вона й так важлива. Просто я не хочу, щоб плаття було важливішим за мене.

Зрештою Елізабет знайшла сукню, яка одразу їй сподобалася. Вона була світлою, легкою, без надмірної кількості прикрас, із тонкими деталями на рукавах і довгою спідницею, яка красиво рухалася, коли вона йшла.

Коли Елізабет вийшла з примірочної, на кілька секунд запанувала тиша.

Софія першою сказала:

— Ось це класний варіант, більше нічого не шукай.

Елізабет подивилася на себе в дзеркало й усміхнулася.

— Мабуть, ти права.

За кілька днів до весілля Данило теж займався підготовкою. Він вибирав костюм, домовлявся про вечерю після церемонії, перевіряв документи й кілька разів телефонував організатору, хоча щоразу стверджував, що все під контролем.

Елізабет не втрималася:

— Ти вже втретє перевіряєш одне й те саме.

— Я просто хочу, щоб у день весілля не виявилося, що ми забули щось важливе.

— Наприклад?

— Наприклад, обручки!

Вона засміялася.

— Це вже звучить як твоя філософська промова.

— Я можу її скоротити.

— Будь ласка.

— Добре. Я хвилююся.

Цього разу Елізабет лише обійняла його.

У день весілля вона прокинулася раніше, ніж планувала. За вікном було тихе ранкове світло, у кімнаті стояла сукня, підготовлена ще з вечора, а поруч на столі лежали прикраси й коробочка з обручкою.

Елізабет кілька хвилин просто сиділа на ліжку.

Вона дивилася на сукню і згадувала, скільки всього змінилося від того дня, коли вони з Данилом уперше познайомилися.

Тоді вона бачила в ньому впевненого хлопця, який звик отримувати увагу.

Потім побачила його брехню.

Пішла від нього.

Навчилася жити без нього.

А тепер збиралася стати його дружиною.

Їй було страшно від того, наскільки швидко змінилося її життя.

Але вона не шкодувала про своє рішення.

Підготовка вранці була спокійною. Волосся їй зібрали в легку зачіску, залишивши кілька пасом біля обличчя. Макіяж зробили стриманим, без зайвої яскравості. Елізабет кілька разів дивилася на себе в дзеркало, поправляла сережки й щоразу ловила себе на тому, що нервово торкається обручки, хоча вона ще навіть не була на її пальці.

Коли настав час їхати, вона востаннє подивилася на квартиру.

Їй раптом здалося символічним, що саме сьогодні вона залишає не просто кімнату, а цілий період свого життя.

Данило чекав на неї біля входу.

Він був у темному костюмі, білій сорочці та з акуратно зав’язаною краваткою. Коли побачив Елізабет, кілька секунд нічого не говорив.

— Ну? — запитала вона, трохи нервуючи. — Тільки не кажи, що забув слова.

— Я просто думаю, що ти зараз значно красивіша, ніж у моїх спогадах.

— А це комплімент?

— Так. І дуже чесний.

— Добре. Тоді можеш залишитися.

— Я саме на це й розраховував.

Церемонія була невеликою. У залі було лише кілька близьких людей, а навколо стояли невеликі композиції з живих квітів. Ніякої надмірної розкоші — тільки світлі стіни, спокійна музика й кілька рядів стільців для гостей.

Коли Елізабет увійшла, Данило вже чекав.

Вона побачила його здалеку і раптом відчула, що хвилювання стало сильнішим.

Він дивився тільки на неї.

Коли вона підійшла, Данило тихо сказав:

— Я вже почав думати, що ти передумала.

— Я просто хотіла змусити тебе понервувати.

— Вийшло.

Церемонія почалася.

Прозвучали слова про сім’ю, довіру, підтримку й відповідальність. Елізабет слухала, але деякі фрази проходили повз неї. Вона думала про те, що людина поруч із нею колись зробила їй дуже боляче, а тепер стоїть перед нею й готова пов’язати з нею все своє майбутнє.

Коли настав момент обмінятися обручками, Данило взяв її руку.

Його пальці трохи тремтіли.

Елізабет це помітила.

— Ти хвилюєшся більше за мене, — прошепотіла вона.

— Не розповідай нікому.

— Уже пізно.

Він надягнув їй обручку.

Потім Елізабет взяла його руку й зробила те саме.

Коли вони сказали свої «так», у залі пролунали оплески.

Данило нахилився до неї й поцілував.

Поцілунок був коротким, без показовості, але після нього Елізабет ще кілька секунд стояла зовсім близько до нього.

Тепер вони справді були чоловіком і дружиною.

Після церемонії вони зробили кілька фотографій. Елізабет сміялася, коли фотограф просив їх дивитися одне на одного «романтичніше», а Данило тихо сказав:

— Якщо він ще раз попросить мене дивитися на тебе романтичніше, я скажу, що це вже максимум.

— Не скаржся. Ти сам хотів красиві фотографії.

— Я хотів фотографії. Про романтику ми нічого не домовлялися.

Вони фотографувалися біля будівлі, потім пройшлися невеликою алеєю, де дерева вже почали втрачати осіннє листя. Згодом вони і повінчались, та про можливо пізніше... В зараз на одній із фотографій Елізабет сміялася, тримаючи букет, а Данило дивився на неї замість того, щоб дивитися в камеру.

Фотограф одразу сказав: