Глава 18

Після новини про весілля Елізабет Артем став приходити до інституту раніше, ніж зазвичай, і йти звідти майже одразу після занять. Він намагався не затримуватися в коридорах, де міг випадково зустріти її, не заглядати до аудиторії, де вона сиділа, і взагалі поводитися так, ніби його це більше не стосується.

Виходило погано.

Він міг кілька годин нормально займатися, слухати викладача, відповідати на запитання, навіть жартувати з Денисом, але достатньо було побачити знайомий силует у кінці коридору, щоб усі його зусилля розсипалися.

Марта помітила це однією з перших.

Вона сиділа в бібліотеці, коли Артем зайшов за підручником. Він швидко знайшов потрібну книжку, уже збирався йти, але Марта заговорила:

— Ти від мене тікаєш чи від бібліотеки?

Артем зупинився.

— Від бібліотеки. Вона страшніша.

— Неправда. Тут максимум можуть оштрафувати за прострочену книжку.

— Ось бачиш. Уже погрози.

Марта закрила свій зошит.

— Сідай.

— Навіщо?

— Бо ти виглядаєш так, ніби зараз вийдеш звідси й підеш пішки до іншого міста.

Артем поставив книжку на стіл.

— Я нормально.

— Ти вже вдруге за останні три хвилини сказав «нормально».

— Значить, дуже переконливо.

— Навпаки.

Він сів навпроти.

Марта кілька секунд мовчала, а потім сказала:

— Ти чув про весілля?

— Чув.

— І як ти?

Артем провів пальцем по краю книжки.

— Ніяк.

— Ти можеш хоча б раз не відповідати так, ніби проходиш співбесіду?

Він підняв на неї очі.

— А що ти хочеш почути?

— Правду.

Артем зітхнув.

— Погано. Мені погано, Марто. Але я сам до цього довів, тому не знаю, на що маю право скаржитися.

Марта не очікувала такої прямої відповіді.

— Ти шкодуєш?

— Щодня.

— Про те, що сказав їй?

— Найбільше.

Він помовчав.

— Я тоді злякався. Дитина, відповідальність, усе це сталося раптово, і замість того, щоб просто бути поруч, я почав шукати причини, чому це може бути не моя проблема. А тепер дивлюся на все збоку й розумію, наскільки жалюгідно це виглядало.

Марта опустила погляд.

— Ти міг би поговорити з нею.

— Міг.

— То чому не говориш?

— Бо вона виходить заміж.

— Це не відповідь.

Артем усміхнувся без радості.

— Добре. Тому що я боюся почути від неї, що їй добре без мене.

Марта довго дивилася на нього.

Вона пам'ятала, як колись сама хотіла привернути його увагу, як намагалася зблизитися, а тепер сиділа навпроти хлопця, який був поруч, але думками залишався з іншою.

І це чомусь боліло.

— Ти досі її любиш? — запитала вона.

Артем не відповів одразу.

— Так.

Марта кивнула.

— Зрозуміло.

— Ти сердишся?

— На тебе?

— Так.

— За що?

— Не знаю.

Вона ледь усміхнулася.

— Мабуть, за те, що ти нарешті почав говорити зі мною нормально саме тоді, коли мені вже складно це чути.

Артем здивовано подивився на неї.

— Що?

— Нічого.

— Марто...

— Не треба.

Вона підвелася й забрала з полиці свою сумку.

— Просто не сприймай мене як людину, яка прийшла зайняти чиєсь місце.

Артем насупився.

— Я ніколи так про тебе не думав.

— Добре.

Вона вже рушила до виходу, коли Артем сказав:

— Дякую.

Марта зупинилася.

— За що?

— За те, що вислухала.

Вона повернула голову.

— Не дякуй. Я сама не знаю, навіщо це зробила.

Наступні дні вони почали частіше перетинатися.

Спочатку випадково.

Потім уже не зовсім.

Марта могла залишити Артемові конспект, якщо бачила, що він пропустив частину лекції. Артем допомагав їй із презентацією, коли вона не могла розібратися з оформленням.

Їхні розмови поступово стали легшими.

Одного разу після занять Марта наздогнала його біля виходу.

— Ти додому?

— А куди ще?

— Можемо пройтися.

Артем здивовано подивився на неї.

— Просто пройтися?

— Так. Не шукай прихований сенс там, де його немає.

— Це ти зараз про мене чи про себе?

— Про тебе. Ти останнім часом став надто підозріливим.

Вони пішли разом.

Марта розповідала про свою молодшу сестру, яка постійно брала її речі без дозволу, Артем згадував, як одного разу забув рюкзак у маршрутці й пів дня шукав його, хоча той лежав у нього вдома.

— Ти серйозно?

— На жаль.

— Як можна шукати рюкзак, який сам залишив удома?

— Дуже просто. Потрібно спочатку переконати себе, що ти його десь загубив.

— І що ти робив?

— Обійшов половину району.

Марта засміялася.

— Знаєш, я думала, ти набагато розумніший.

— Я теж.

Їй подобалося, що поруч із ним не потрібно було весь час думати, як виглядати цікавішою.

Але разом із цим вона поступово зрозуміла інше.

Їй хотілося, щоб такі прогулянки не закінчувалися.

Одного вечора Марта сиділа у своїй кімнаті й переглядала фотографії в телефоні.

Серед них була фотографія з групою, де Артем стояв поруч з Елізабет.

Марта затримала палець на екрані.

Вона вже не хотіла бути Елізабет.

Не хотіла забирати в неї те, що залишилося.

Їй просто хотілося, щоб одного дня Артем подивився на неї не як на подругу.

Але вона розуміла: поки він не відпустить Елізабет, будь-яка її спроба зблизитися буде несправедливою.

Тому вирішила не поспішати.

Хоча вперше в житті їй дуже хотілося, щоб час ішов швидше.

Артем тієї ж ночі відкрив повідомлення від Марти.

«Дякую за сьогодні. Було добре».

Він відповів:

«Мені теж».

Марта прочитала відповідь і посміхнулася. Артем відклав телефон і ще довго сидів у темряві. Він усе ще любив Елізабет. Але вперше за довгий час його вечір закінчився не думками про те, як її повернути. Він думав про Марту, і це його самого трохи здивувало.

Після тієї вечірньої переписки між Артемом і Мартою щось непомітно змінилося.