Глава 17

Минув ще тиждень.

Данило, став частиною її щоденного життя. Чого не сказати про невдоволену подругу, адже коло Елізабет крутилося два хлопці, та й Данило той що останнім часом приділяв їй хоч якусь увагу, знову переключився на Елізабет, і це її неабияк дратувало...

В тим часом Данило не вимагав, щоб Елізабет називала їхні стосунки якимось словом. Просто був поруч.

Одного ранку він зустрів її біля інституту.

— Ти сьогодні нормально снідала?

— Це вже допит?

— Ні. Звичайна перевірка.

— Я їла.

— Що?

Елізабет засміялася.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Кашу.

— Добре. Тоді сьогодні я спокійний.

— А якби я сказала, що тільки каву?

— Ми б зараз їхали снідати.

Вона похитала головою.

— Ти став нестерпним.

— Я й раніше таким був.

— Раніше ти просто краще це приховував.

Він змінився не за один день, і Елізабет усе ще пам’ятала, яким він був раніше. Саме тому вона не поспішала довіряти йому повністю.

Але він не ображався.

Навпаки, приймав її обережність як закономірну.

Увечері Данило привіз її додому.

Перш ніж вона вийшла з машини, він сказав:

— Я хочу тобі дещо сказати.

— Щось серйозне?

— Так.

Вона повернулася до нього.

— Я більше ні з ким не зустрічаюся.

Елізабет мовчала.

— Я не кажу це для того, щоб ти одразу мені повірила. Просто хочу, щоб ти знала.

— А навіщо ти це зробив?

Данило подивився вперед, на освітлену вулицю.

— Бо зрозумів, що не хочу знову жити так, як раніше. Мені здавалося, що коли навколо багато людей, які хочуть бути зі мною, я нічого не втрачаю. Насправді я втратив тебе саме через це.

Елізабет тихо відповіла:

— Я не знаю, чи зможу тобі знову довіряти.

— Знаю це!

— І не хочу, щоб ти чекав швидкої відповіді!

— А я й не чекаю.

Вона відкрила двері.

— Добраніч, Даниле.

— Добраніч.

Вона вже вийшла, коли він додав:

— І Елізабет...

— Що?

— Я радий, що сьогодні ти дозволила мені бути поруч. Вона нічого не відповіла, але цього разу не пішла одразу. Наступного дня Артем нарешті наважився написати.

«Можемо зустрітися? Мені потрібно поговорити».

Елізабет прочитала повідомлення під час перерви.

Довго тримала телефон у руці.

Потім відповіла:

«Про що?»

«Про нас. І про дитину».

Вона відчула, як усередині все стиснулося.

«Я не думаю, що зараз маю що тобі сказати».

Відповідь прийшла майже одразу.

«Я розумію. Але я хотів би пояснити».

Елізабет набрала:

«Ти вже все пояснив тоді».

І поклала телефон у сумку.

Артем сидів у порожній аудиторії й дивився на екран.

Він нарешті зрозумів те, чого раніше не хотів визнавати, Елізабет вже не чекала його. Вона не стояла на тому самому місці, де він її залишив, і її життя продовжилося, і тепер у ньому був Данило. Того ж вечора Артем випадково побачив їх біля інституту. Данило відчинив Елізабет дверцята автомобіля, забрав у неї важку сумку й щось сказав, від чого вона засміялася. Артем залишився на іншому боці вулиці.

Він міг підійти, але не пішов. Бо вперше зрозумів просту річ: він сам відмовився від права бути поруч у той момент, коли Елізабет найбільше його потребувала. І тепер хтось інший зайняв це місце. Через кілька днів Данило запросив Елізабет на вечерю. Цього разу без дорогого ресторану.

Він приготував усе сам.

— Ти це приготував?

— Так.

— І ти не замовив доставку?

— Не ображай мене.

Елізабет скуштувала страву.

— Клас!

— Класно?

— Саме так! Мені це подобається, не знала що в тебе є прихований талант до кулінарії...

— Ну не те щоби прихований, ну тепер вже будеш знати...

Вони вечеряли, говорили й уперше за довгий час сміялися без напруження. Після вечері Данило дістав із кишені невелику коробочку.

Елізабет одразу похитала головою.

— Якщо там каблучка, я зараз піду.

— Там не каблучка.

Він відкрив коробочку.

Всередині лежав маленький срібний кулон.

— Просто побачив і подумав про тебе.

Елізабет взяла його.

— Даниле...

— Я знаю, що після всього це може виглядати дивно. Але я більше не хочу робити великі жести, щоб щось довести. Просто хочу, щоб ти знала: цього разу я справді залишаюся. Вона подивилася на нього. І вперше не відчула бажання втекти від цієї розмови. Можливо, саме з цього вечора все почало змінюватися остаточно.

Минуло ще кілька тижнів, і за цей час життя Елізабет змінилося настільки швидко, що іноді вона сама не встигала усвідомити, як опинилася в зовсім іншій реальності.
Данило майже щодня був поруч. Він возив її на прийоми, допомагав розібратися з документами, які раніше здавалися їй складнішими, ніж були насправді, забирав після занять, якщо бачив, що вона втомилася, і міг без зайвих запитань приїхати ввечері, якщо вона телефонувала й казала, що їй просто неспокійно.
Він не намагався переконати її красивими словами, що став іншою людиною. Просто робив те, чого від нього ніхто не очікував раніше, просто залишався.

А Марта дивилося з заздрощами на свою колишню подругу, адже та знову зустрічалася із Данилом, і вона нічого не змогла із цим зробити. Деякий час назад Данило сам подзвонив до неї і повідомив що у них нічого не вийде.. Вона засмутилася і розлютилась водночас, але зараз удача саме в його напрямку була точно не на її боці...
В тим часом Елізабет помічала й інше: Данило більше нікуди не зникав без пояснень, не приховував телефон, не відповідав на повідомлення, відвернувшись від неї, і, що було для нього чи не найскладнішим, перестав зустрічатися з іншими дівчатами. Вона знала це не тому, що перевіряла його, а тому, що тепер Данило сам розповідав їй про своє життя, не залишаючи за спиною тих таємниць, які колись стали причиною їхнього розриву.
Елізабет не поспішала називати це довірою.
Поки що вона просто спостерігала.
Одного вечора вони сиділи в нього вдома. На столі лежали документи, які Данило допомагав їй оформити, поруч стояв чай, до якого Елізабет майже не торкнулася, а за вікном повільно темніло місто.
Вона вже кілька хвилин переглядала один і той самий аркуш, не читаючи жодного рядка.
Данило це помітив.
— Ти останнім часом дуже багато про щось думаєш, — сказав він.
— Є таке.
— І про що ж саме?
— Про все і одразу.
— Це найгірший варіант.
Елізабет відклала документи.
— Чому?
— Бо коли думаєш про одну проблему, хоча б знаєш, із чого почати. А коли їх багато, починаєш думати про те, як би взагалі не думати.
Вона тихо засміялася.
— Ти зараз говориш так, ніби маєш великий досвід.
— На жаль, маю.
На кілька секунд запала тиша.
Данило відклав телефон і вже без жартів подивився на неї.
— Я хочу запропонувати тобі дещо серйозне.
Елізабет одразу насторожилася.
— Наскільки серйозне?
— Настільки, що після цього питання назад все вже не поставиш так легко.
— Тоді кажи.
Данило зробив коротку паузу.
— Вийдеш за мене?
Елізабет завмерла.
Вона очікувала чогось важливого, але точно не цього.
— Даниле...
— Я знаю, що це звучить раптово.
— Раптово — це дуже м'яко сказано.
Він ледь усміхнувся.
— Добре. Тоді скажу чесно: я багато думав про це останніми днями і не хочу чекати роками тільки тому, що боюся зробити крок. У нас уже є речі, які змушують думати не лише про сьогоднішній вечір. Є майбутня дитина, є твоє навчання, є моє життя, яке я теж хочу змінити, і я вперше не хочу залишати все це на рівні «побачимо, як воно буде».
Елізабет опустила очі.
— А дитина?
— Саме тому я й говорю про шлюб.
— Даниле, ти розумієш, що вона є не твоєю?
— Розумію.
— І все одно пропонуєш мені вийти за тебе?
— Так.
Він нахилився вперед, поклавши руки на коліна.
— Я не збираюся вдавати, що цього питання немає. Якщо колись буде потрібно встановити правду, ми її встановимо. Але дитина не винна в тому, що двоє дорослих не змогли нормально розібратися у своїх стосунках. Я не хочу ставити її в центр наших сварок і тим більше не хочу, щоб вона колись відчула, що її поява стала для когось проблемою.
Елізабет мовчала.
— Ти справді готовий до цього? — нарешті запитала вона. — Не зараз, коли тобі хочеться бути поруч, а потім, коли буде важко, коли дитина народиться, коли я не спатиму ночами, коли все наше життя зміниться?
Данило не поспішав із відповіддю.
— Я не можу пообіцяти, що мені завжди буде легко. Було б смішно це казати. Але можу сказати інше: я не збираюся тікати, коли стане складно.
— Чому?
Данило на мить відвів погляд, ніби сам не знав, як правильно сформулювати відповідь.
— Бо я люблю тебе.
Цього разу в його голосі не було колишньої впевненості, якою він так часто користувався, коли хотів справити враження. Він говорив просто, майже незвично тихо.
— І я нарешті зрозумів одну річ, — продовжив він. — Я вже мав людину, яка була мені потрібна, але поводився так, ніби таких людей у мене буде ще сотня. Я думав, що завжди зможу повернутися, якщо захочу. Виявилося, що ні. Ти пішла, і я залишився сам зі своїми рішеннями.
Елізабет витерла сльозу.
— Я не знаю, чи зможу забути все, що між нами було.
— І не треба.
— А якщо я ніколи не зможу довіряти тобі так, як раніше?
— Тоді я не проситиму тебе забути минуле. Я просто буду поводитися так, щоб із часом тобі стало легше мені довіряти.
У цей момент у неї перед очима промайнули останні місяці: Артем, його вірші, їхня близькість, її надія на те, що нарешті знайшла людину, якій можна довіритися, а потім його холодні слова й тиша після них.
І поруч із цими спогадами був Данило.
Не той Данило, з яким вона колись починала стосунки, в зовсім інший.
Можливо, не ідеальний, але той, хто зараз не відходив убік.
— Я згодна, — тихо сказала вона.
Данило кілька секунд просто дивився на неї.
Елізабет кивнула.
Він узяв її за руку й стиснув пальці.
— Тоді я зроблю все, щоб ти не пошкодувала.
— Не обіцяй мені ідеального життя.
— І не буду.
— Просто не зникай.
Данило подивився їй в очі.
— Не зникну.
Новина про їхній майбутній шлюб швидко стала відомою найближчим друзям.
Марта дізналася першою й спочатку просто мовчала, дивлячись на Елізабет так, ніби чекала, що та зараз засміється й скаже, що це був жарт.
— Ти справді виходиш за Данила?
— Так.
— Після всього, що він зробив?
— Я пам'ятаю все, Марто.
— Тоді чому?
Елізабет замислилася.
— Бо зараз, коли мені справді важко, він залишився. Не говорить, що все виправить, не просить забути минуле, а просто допомагає. Я не знаю, чи цього достатньо для ідеального шлюбу, але знаю, що мені зараз потрібна людина, яка не втече.
Марта опустила погляд.
— А Артем знає?
— Ні.
— Ти хочеш, щоб він знав?
— Ні. Принаймні не зараз.
Марта хотіла ще щось сказати, але зрозуміла, що Елізабет уже прийняла рішення. І сперечатися з ним не збиралася. В Артем почув про весілля наступного дня. Він стояв у коридорі, коли Денис, нічого не знаючи про те, наскільки ця інформація для нього болюча, кинув:
— Ти чув? Елізабет за Данила виходить.
Артем завмер.
— Що?
— Ну, кажуть, вони вже готуються. Нібито скоро весілля в ще подейкують ніби вона вагітна від нього...
Артем кілька секунд дивився в одну точку.
— Зрозуміло.
— Ти нормально?
— Так.
Денис пішов далі, а Артем залишився сам.
Тільки тепер він дозволив собі опустити голову.
Пізніше, повернувшись додому, він дістав старий зошит, у якому колись записував вірші для Елізабет.
Відкрив знайому сторінку.
Там залишалися його слова про те, що він шукає її очима в коридорах, пам'ятає, яку каву вона п'є, і хоче бути поруч. Артем перечитав їх і гірко всміхнувся. Колись він думав, що найважче — сказати про свої почуття. Тепер розумів, що найважче — жити з наслідками моменту, коли ти злякався власних почуттів. Він міг піти за нею, і міг попросити вибачення. Міг сказати, що тоді був наляканий і не думав, що його слова так сильно її скривдять. Але тепер між ними вже стояло рішення, яке прийняла Елізабет.
І вперше Артем зрозумів, що його «пізніше» може настати тоді, коли вже нічого не можна буде змінити. Після цього події почали розвиватися швидко. Елізабет і Данило вирішили не влаштовувати велике весілля. Їм хотілося просто офіційно стати сім'єю, а вже потім поїхати до США, у її рідну країну додому. Вона повідомила батькам про весілля. Батьки були раді що в них скоро народиться онук і онучка, і запросили її із її новим чоловіком до себе погостювати..
Підготовка зайняла лише кілька тижнів.
Усе було просто: документи, кілька необхідних речей, невелика церемонія й валізи, які поступово заповнювалися одягом. Одного вечора Елізабет стояла перед дзеркалом, тримаючи в руках сукню, яку вони вибрали разом. Вона дивилася на себе й ледве впізнавала ту дівчину, яка ще зовсім недавно думала, що знає, яким буде її майбутнє.
А тепер усе було інакше, вона чекала дитину, і готувалася до шлюбу. І збиралася залишити країну разом із чоловіком, якого колись вважала головною причиною свого розчарування.
Елізабет поклала долоню на живіт.
— Схоже, у нас усе буде зовсім не так, як я планувала.
— Іноді це навіть добре.
Вона обернулася.
У дверях стояв Данило.
— Ти давно там?
— Достатньо, щоб почути останню фразу.
— Підслуховував?
— Ні. Просто двері були відчинені.
Елізабет похитала головою.
— У тебе завжди є виправдання.
— Інакше я б не був Данилом.
Він підійшов ближче й забрав сукню з її рук, акуратно поклавши її на ліжко.
— Готова?
Елізабет подивилася на нього.
Цього разу в її погляді не було колишньої невпевненості.
— Майже.
Данило простягнув руку.
— Тоді ходімо.
Вона взяла його за руку.
Попереду на них чекали весілля, переїзд, нове життя й дитина, яка мала з'явитися вже зовсім скоро. Артем залишався десь позаду — разом зі своїми невисловленими словами та рішенням, яке він колись прийняв усього за кілька хвилин.
І тепер змінити його вже було набагато важче.