Глава 14

Елізабет перечитала повідомлення Артема ще раз.

«Можемо поговорити? Я хочу сказати тобі дещо важливе».

Вона сиділа на краю ліжка, стискаючи телефон у руці, і кілька секунд не могла вирішити, що саме йому відповісти, адже після всього, що відбулося останнім часом, уже звикла насторожуватися щоразу, коли хтось починав розмову зі слів про щось важливе. Данило теж часто говорив саме так, але їхні розмови майже ніколи не завершувалися так, як їй хотілося.

Артем, однак, був іншим.

Принаймні їй дуже хотілося в це вірити.

Вона нарешті написала:

«Так, можемо. Коли?»

Відповідь з’явилася майже одразу:

«Можеш зараз вийти на кілька хвилин? Я недалеко».

Елізабет усміхнулася, а потім сама здивувалася власній реакції, бо ще хвилину тому була напружена, а тепер відчула, як усередині з’явилося легке, майже безпричинне тепло.

«Ти завжди так робиш? Спочатку пишеш, що хочеш сказати щось важливе, а потім змушуєш мене виходити з дому ввечері?»

«Не завжди, а тільки тоді, коли хвилююся».

Вона ще кілька секунд дивилася на екран, ніби намагалася зрозуміти, чи приховується за цими словами щось більше, а потім відповіла:

«Добре, виходжу».

Артем чекав неподалік від її будинку, сидячи на лавці під ліхтарем, і, щойно побачив Елізабет, одразу підвівся, засунувши руки в кишені куртки, ніби це могло приховати його хвилювання.

— Ти прийшла, — сказав він, і в його голосі прозвучало таке полегшення, що Елізабет не втрималася від усмішки.

— І що ж ти хотів сказати?

Артем подивився на неї, але майже одразу перевів погляд на дорогу, ніби зібратися з думками було легше, коли він не бачив її очей.

— Сьогодні Марта запросила мене зустрітися.

Елізабет ледь помітно змінилася в обличчі, хоча одразу спробувала приховати свою реакцію.

— Я знаю.

Артем повернувся до неї.

— Звідки?

— Я бачила вас разом.

— А, — тільки й сказав він, після чого на кілька секунд замовк. — Тоді мені ще складніше все це пояснювати.

— Чому?

— Тому що я не хочу, щоб ти подумала, ніби я спеціально погодився на ту зустріч лише для того, щоб ти нас побачила або приревнувала.

Елізабет уважніше подивилася на нього.

— А ти хотів, щоб я приревнувала?

— Ні, — відповів він настільки швидко, що вона не втрималася від усмішки.

— Я не хотів тебе зачепити чи змусити нервувати, — додав він, трохи помовчавши. — Просто, коли я побачив, як ти подивилася на нас, мені стало цікаво, що саме ти відчула.

— І що ти зрештою вирішив?

— Що мені краще не влаштовувати тобі жодних перевірок, бо це несправедливо й по-дитячому.

Вони повільно рушили алеєю, і кілька секунд між ними панувала тиша, яка цього разу не здавалася незручною.

— Що тобі сказала Марта? — запитала Елізабет, коли вони відійшли від будинку.

— Нічого особливого.

— Артеме, — промовила вона з таким тоном, що він одразу зрозумів: уникнути відповіді не вийде.

— Добре, — усміхнувся він. — Вона запросила мене зустрітися, ми поговорили, а потім вона сказала, що я їй подобаюся.

Елізабет опустила погляд, намагаючись не показати, як сильно її зачепили ці слова.

— І що ти їй відповів?

— Правду.

— Яку саме правду?

Артем зупинився й повернувся до неї.

— Я сказав, що мені подобаєшся ти.

Елізабет теж зупинилася, і кілька секунд вони просто стояли один навпроти одного, не знаючи, хто з них має першим порушити тишу.

— Ти справді це їй сказав? — нарешті запитала вона.

— Так.

— Прямо, без натяків і спроб усе пом’якшити?

— А навіщо ходити навколо цього, якщо я й так знаю, що відчуваю? Я не хочу робити вигляд, що мої почуття можна обійти лише тому, що комусь буде неприємно їх почути.

Елізабет провела пальцями по ремінцю сумки.

— І що вона сказала?

— Спочатку образилася, потім сказала, що я міг повідомити їй це раніше, а після цього просто пішла.

— Правильно відповів, немає чого їй пхати свого носа куди не слід... Заздрощі взяли видно верх над здоровим глуздом і вона вирішила спробувати тебе відбити у мене...

— Ти справді кумедна, адже мені потрібна тільки ти...

— Правильно, так і має бути, в мені ти... Це ще й подруга називається, і бачити її більше не хочу.

— Згідно, сказав він спокійно, але твердо. — Я сам відповідаю за те, кому і що говорю, і якщо мені подобається людина, я не хочу вдавати, ніби цього почуття не існує або його можна якось обійти.

Елізабет мовчала, бо не знала, як відповісти на таку прямоту.

Артем трохи нахилив голову.

— Я тебе налякав?

— Ні.

— Тоді чому ти мовчиш?

— Бо не знаю, що тобі відповісти, і боюся сказати щось не те.

— Отжеж Марта, не буду більше з нею спілкуватися...

— Так, вона справді поступила погано, знаючи що ми разом...

— Так, так, так! То значить ти запрошуєш мене на побачення...

— А-ем.. Можливо й так. В чого б і ні...

Він нахилився і нарешті наважився і поцілував її у губи, і вона відповіла йому взаємністю. 

— Ну тепер мені точно стало зрошщо ми разом!

— Ти так думаєш!

— Авжеж, тепер так думаю..

— Мені подобається твоя наполегливість!

— А мені подобаєшся ти, — нарешті промовив Артем! 

— Мені здається ти теж мені подобаєшся...

Вони знову рушили вперед, і цього разу їхні кроки майже збігалися.

Через кілька хвилин Елізабет сама заговорила:

— Знаєш, що мене найбільше дивує?

— Що саме?

— Після всього, що сталося з Данилом, я думала, що ще дуже довго не зможу нормально довіряти комусь і що в кожній розмові шукатиму прихований намір, але поруч із тобою мені чомусь не хочеться весь час чекати підступу.

Артем не відповів одразу, ніби хотів переконатися, що не зіпсує своїми словами те, що вона щойно сказала.

— Можливо, тому що я не намагаюся тебе переконати, — нарешті промовив він.

— Можливо.

— І не збираюся цього робити, бо довіра не з’являється від красивих обіцянок.