Глава 12

Після того вечора між Елізабет і Артемом справді щось змінилося, хоча жоден із них не поспішав давати цьому визначення.
Вони не стали раптом нерозлучною парою, не почали поводитися так, ніби вже давно зустрічаються, але між ними з'явилася та особлива невимушеність, яка виникає тоді, коли двоє людей перестають боятися власної зацікавленості одне в одному.
Артем тепер частіше підходив до Елізабет сам, а вона більше не шукала приводу переконати себе, що просто опинилася поруч випадково.
Одного ранку вона вийшла з аудиторії з такою кількістю підручників, що сама вже шкодувала про своє рішення взяти їх усі одразу.
Артем побачив її біля сходів і мовчки забрав кілька книжок.
— Давай я тобі допоможу їх нести! 
— Добре, допомагай, раз ти вже тут.
Він забрав декілька книг, і вони разом рушили коридором. А Марта саме спостерігала за ними з іншого кінця коридору. Спочатку їй навіть подобалося дивитися, як вони спілкуються. Вона бачила, що Елізабет після історії з Данилом нарешті почала трохи оживати, частіше сміялася, перестала постійно перевіряти телефон і вже не виглядала так, ніби весь світ тримається на одному невідправленому повідомленні.
Але з часом Марта почала помічати інше.
Артем шукав Елізабет поглядом, і він чекав її після занять, і навіть знав, які слова можуть її розсмішити. Міг просто пройти повз, а потім через кілька секунд повернутися, щоб щось їй сказати.
І все це здавалося Марті несправедливим.
Особливо тому, що вона сама давно хотіла відчути на собі хоча б частину тієї уваги, яку Елізабет отримувала майже без зусиль.
— Ви з Артемом тепер постійно разом? — запитала вона одного дня, коли вони сиділи перед заняттям.
Елізабет відірвалася від телефону.
— Постійно? Ні. А що?
— Та просто питаю.
— Ти вже другий день «просто питаєш».
Марта всміхнулася.
— Мені цікаво.
— Ми багато спілкуємося, це правда. Він нормальний хлопець, із ним легко.
— «Легко»?
— Так. А що?
— Нічого. Просто цікаво, що саме тобі в ньому подобається.
Елізабет замислилася.
— Навіть не знаю, як це пояснити. Мені подобається, що з ним не треба весь час думати, яке враження я справляю. Ми можемо сперечатися через якусь дурницю, через хвилину сміятися, а потім спокійно говорити про щось серйозне. Напевно, мені просто добре в його компанії.
Марта кивнула.
— А він тобі подобається?
Елізабет трохи здивувалася прямоті запитання.
— Ти сьогодні вирішила провести зі мною допит?
— Ні, просто ти моя подруга і я маю знати!
— Так. Мабуть, подобається.
— «Мабуть»?
— Марто, я не збираюся зараз писати тобі офіційну заяву про свою всторію.
— Я просто хотіла почути нормальну відповідь.
— Ось тобі нормальна: так, він мені подобається.
Марта відвела погляд.
— Ясно.
— Ти чого?
— Та все добре. Просто подумала, що ти швидко оговталася після Данила.
Елізабет стала серйознішою.
— Я не сказала б, що оговталася. Просто не хочу все життя сидіти й думати про те, що він зробив.
— я тебе розумію.
— І Артем тут ні до чого. Я сама вирішую, з ким мені спілкуватися.
— Я цього й не заперечую.
Марта сказала це спокійно, але всередині відчула неприємний укол.
Вона знала, що Елізабет не зробила їй нічого поганого.
Саме це й дратувало найбільше, адже заздрити людині, яка тебе образила, набагато простіше.
А Елізабет була її подругою, тією самою людиною, якій Марта розповідала свої секрети, з якою могла сміятися до ночі й телефонувати навіть через якусь дурницю. Але останнім часом їй усе частіше здавалося, що в житті Елізабет завжди відбувається щось цікаве, спочатку Данило, в потім Артем, і навіть після невдалих стосунків вона залишалася тією, на кого дивилися хлопці.
А Марта ніби постійно стояла поруч і залишалася в тіні, і їй також хотілося хоча б раз відчути, що вибрали саме її. І одного вечора, коли вона побачила, як Артем і Елізабет виходять з інституту разом, ця думка остаточно перестала здаватися їй безглуздою. Вони йшли поруч, щось обговорювали, а потім Елізабет засміялася.
Артем нахилився до неї й щось тихо сказав.
Марта не почула слів, але й без них усе було зрозуміло, і вона відвела погляд.
«А чому я повинна просто стояти осторонь?»
Цього разу вона вже не стала переконувати себе, що це лише дурна думка.
Артем не був хлопцем Елізабет, і вони не мали стосунків. Отже, формально вона нікого не зраджувала. Принаймні так Марта пояснювала собі, коли наступного дня підійшла до Артема після занять.
— Ти маєш хвилину?
— Якщо ти не збираєшся питати мене про завдання, то, можливо, навіть дві.
— А якщо збираюся?
— Тоді залежить від складності.
Марта показала йому зошит.
— Підкажи мені будь ласка ось тут я не розумію, що викладач від нас хоче.
— Ти впевнена, що не розумієш?
— Майже впевнена.
— Це вже звучить підозріло.
— Я серйозно то і кажу.
— Добре, показуй.
Вони сіли поруч.
Артем кілька хвилин пояснював тему, а Марта слухала уважніше, ніж потрібно було для самого завдання.
— Ти завжди так терпляче все пояснюєш?
— Ні.
— А зі мною?
— Ти поки поводишся нормально.
— «Поки»?
— Не хочу давати тобі зайвих переваг.
— Значить, ти вже думаєш, що я можу ними скористатися?
— Я тебе ще недостатньо знаю.
— А Елізабет знаєш?
Запитання прозвучало начебто випадково, але Артем підняв погляд.
— Ми багато спілкувалися останнім часом.
— Я помітила.
— Це погано?
— Я такого не казала.
— Просто уточнюю.
Марта кілька секунд мовчала, потім усміхнулася.
— Ні, не погано. Вона хороша дівчина.
— Знаю.
— І тобі вона подобається?
Цього разу Артем не відповів одразу.
— Чому ти питаєш?
— Мені просто цікаво.
— А тобі часто цікаво, хто кому подобається?
— Останнім часом — так.
Він засміявся.
— Дивне в тебе хобі.
— У кожного вони свої.
Їхню розмову перервала Елізабет, яка саме зайшла до аудиторії.
— О, а ви вже тут.
— Розбираємо завдання, — сказала Марта.
— Я якраз хотіла запитати Артема про одну річ.
— Я слухаю, питай.
Елізабет звернулася до нього, і він одразу повернувся до неї, уважно вислуховуючи.
Марта дивилася на це й відчула, як її настрій псується, і це не через слова, в через те, наскільки природно це виглядало. Вона могла сидіти поруч із Артемом десять хвилин і намагатися втримати його увагу, а Елізабет достатньо було просто підійти, і це починало її злити. І того вечора Марта вийшла з інституту сама.
Вона йшла до зупинки, коли почула за спиною:
— Марта?
Вона обернулася.
Данило стояв біля своєї машини.
Темна куртка, годинник на зап'ясті, ключі в руці й той самий погляд, від якого колись Елізабет втратила голову.
Марта зупинилася.
— Ти що тут робиш?
— Маю зустріч неподалік.
— З ким?
Данило ледь помітно всміхнувся.
— Ти зараз допитуєш мене?
— Ні...
Марта засміялася.
— Ти зовсім не змінився.
— Ми давно не бачилися. Можливо, ти просто пам'ятаєш мене таким.
— Ні, я пам'ятаю тебе саме таким: дорогий одяг, впевненість і відчуття, що тобі всюди раді.
— А тобі не раді?
— Я ще не вирішила.
Данило уважно подивився на неї.
— Цікаво.
— Що саме?
— Ти зовсім не така, якою я тебе запам'ятав.
— А якою ти мене запам'ятав?
— Тихою подругою Елізабет, яка весь час сиділа поруч і все помічала.
Марта здивувалася.
— Ти мене взагалі помічав?
— Тепер бачу, що варто було раніше.
Вона хотіла відповісти, але на мить замовкла.
— Ти зараз фліртуєш?
— А це так очевидно?
— Досить.
— Тоді в мене ще є шанс навчитися робити це краще.
— Не старайся.
— Чому?
— Бо я знаю твою репутацію.
Данило засміявся.
— Елізабет розповіла?
— Не тільки вона. Про тебе багато хто знає.
— І все одно ти стоїш тут і розмовляєш зі мною.
— Я можу піти.
— Можеш.
— І?
— Не хочу, щоб ти йшла.
Марта подивилася на нього уважніше.
— Ти завжди говориш дівчатам те, що вони хочуть почути?
— Не завжди.
— А коли?
— Коли справді хочу продовжити розмову.
— Тобто зараз хочеш?
— Так.
Марта відчула, що їй приємно це чути, і саме це її насторожило.
Вона знала Данила, і знала його характер, його звичку легко знайомитися з дівчатами, його історію з Елізабет і те, як швидко він міг захопитися новою людиною. Але знати про нього одне, а опинитися самій у центрі його уваги — зовсім інше.
— Можемо десь посидіти, — запропонував він. — Я пригощу тебе вечерею.
— Це твій універсальний спосіб запросити дівчину?
— Ні.
— А який тоді?
— Зазвичай я просто питаю.
— І це спрацьовує?
— Частіше, ніж ні.
— Самовпевнений.
— Ти ж сама сказала, що пам'ятаєш мене таким.
Марта засміялася.
— Добре. Але тільки ненадовго.
— Скільки?
— Поки не набриднеш.
— Тоді постараюся протриматися довше.
Вона вагалася лише кілька секунд, після чого сіла в машину.