Глава 11

Наступного ранку Елізабет прокинулася з відчуттям, що вчорашній вечір залишив після себе якусь дивну легкість.

Вона ще раз згадала розмову з Артемом, його ніяковість, коли він діставав із сумки аркуш, і те, як серйозно він ставився до кількох написаних від руки строф. Найбільше її здивувало навіть не те, що він написав вірш, а те, наскільки непросто йому було його віддати.

Вона поклала аркуш у шухляду, де зберігала речі, які не хотіла губити, і тільки після цього взялася збиратися.

В інституті було шумно. Хтось поспішав на пару, хтось стояв біля розкладу, а біля входу Денис уже сперечався із Максимом через якусь дрібницю.

— Елізабет! — гукнула Марта. — Іди сюди, поки ці двоє не почали з'ясовувати, хто з них геній.

— А хто переможе?

— Залежить від того, кого першого виженуть із коридору.

— Тоді я залишуся подалі.

— Розумне рішення.

Елізабет підійшла до них, але майже одразу побачила Артема, який стояв біля дверей аудиторії.

Їхні погляди зустрілися, і він першим відвів очі, в Марта це помітила.

Елізабет зайшла до аудиторії. Артем сів неподалік, і перші хвилини вони майже не спілкувалися. Вона кілька разів ловила його погляд, а він щоразу робив вигляд, що дуже зайнятий конспектом.

Нарешті Елізабет нахилилася до нього.

— Ти сьогодні дивно поводишся.

— Я?

— Так, ти.

— А що саме я роблю?

— Дивишся на мене, а потім одразу вдаєш, що читаєш.

— Можливо, я справді читаю.

— Перевернута сторінка тебе видає!

Артем глянув на зошит і тільки тоді зрозумів свою помилку.

— Добре. Ти мене спіймала.

— Я так і знала.

— Після вчорашнього мені трохи незручно.

— Через вірш?

— Через те, що тепер ти знаєш про мене трохи більше, ніж знала раніше.

Елізабет кілька секунд дивилася на нього.

— А мені здається, що тепер я просто краще тебе розумію.

— Це вже звучить не так просто...

— Чому?

— Бо якщо ти почнеш розуміти мене, то в мене закінчаться виправдання для моїх дивних вчинків.

— Не хвилюйся, у тебе їх і так достатньо.

— О, чудово. Тоді все повернулося на свої місця.

Вони тихо засміялися, і розмова на цьому закінчилася, але напруга, яка була між ними зранку, поступово зникла.

Після занять Елізабет збирала речі, коли Артем підійшов до її парти.

— Ти сьогодні поспішаєш?

— Ні не поспішаю! А що?

— Я хотів зайти в одне місце перед домом. Можеш піти зі мною, якщо маєш час.

— Куди?

— Побачиш.

— Знову загадки?

— Цього разу все простіше.

— Добре. Тільки якщо ми заблукаємо, я буду звинувачувати тебе.

— Домовилися.

Вони вийшли з корпусу й пішли в бік старої частини міста.

Дорогою Елізабет розповідала про викладача, який сьогодні майже пів години пояснював тему, яку половина групи вже давно зрозуміла.

— Він просто любить говорити, — сказала вона.

— Ти теж багато говориш.

— Я?

— Так.

— І тебе це дратує?

— Навпаки. З тобою хоча б не доводиться вигадувати тему для розмови.

Вона подивилася на нього.

— Це комплімент?

— А ти як думаєш?

— Думаю, що ти спеціально відповів так, щоб я сама вирішила.

— Можливо.

— Зручна позиція.

— Навчився у найкращих.

— Це зараз на кого натяк?

— На тебе.

— Я взагалі-то дуже хороша.

— Саме тому й кажу.

Вони звернули на тихішу вулицю.

— Куди ми йдемо? — знову запитала Елізабет.

— Я хочу забрати одну річ.

Через кілька хвилин вони зупинилися біля невеликої майстерні.

— Ти ремонтуєш тут щось?

— Мій старий фотоапарат.

— У тебе є фотоапарат?

— Є. Ще від батька.

Вони зайшли всередину. Артем поговорив із майстром, забрав невелику чорну сумку й обережно перевірив її вміст.

Елізабет стояла поруч.

— Покажеш?

— Зараз?

— А коли? У наступному році?

— Добре, зараз покажу! 

Він дістав фотоапарат.

— Я іноді фотографую місто.

— Професійно?

— Ні. Просто коли бачу щось цікаве.

— І що саме ти фотографуєш?

— Будинки, людей, вулиці, іноді природу. Те, на що інші проходять повз.

— А людей ти фотографуєш без дозволу?

— Тільки якщо вони не знають, що я їх фотографую.

Елізабет підняла брови.

— Це прозвучало дуже підозріло.

— Я мав на увазі випадкові кадри. Наприклад, коли людина сидить на лавці або йде вулицею. Не такі фотографії, які потім можна використати проти неї.

— Добре, бо я вже почала думати, що мені варто перевірити твою галерею.

— Можеш...

Він простягнув їй фотоапарат.

На екрані були фотографії міських вулиць, старих будинків, ранкових трамваїв, дерев після дощу.

— Гарно, — тихо сказала Елізабет.

— Правда?

— Так. Тут усе якесь таке ніби живе.

— Я люблю, коли фотографія не виглядає постановочною.

— Тобі подобається ловити моменти?

— Напевно. Людина часто виглядає найкраще тоді, коли не намагається виглядати добре.

Елізабет повернула йому фотоапарат.

— Ти зараз випадково не натякаєш на мене?

— Я навіть не встиг придумати такий натяк.

— Значить, ще подумаєш.

— Можливо.

Вони вийшли з майстерні й повільно рушили назад.

Елізабет відчувала, що їй легко поруч із ним. Не потрібно було весь час стежити за його реакціями чи думати, чи правильно вона відповіла. Вони могли кілька хвилин говорити про якусь дурницю, потім раптом перейти до серйозної теми, а через хвилину знову сперечатися про те, який фільм варто подивитися ввечері.

Біля перехрестя Артем зупинився.

— Дякую, що провів.

— «Мені було по дорозі».

— Можна було чесно сказати, що ти просто хотів пройтися зі мною.

Артем на секунду замовк.

— Добре. Хотів.

Вона подивилася на нього, а потім тихо засміялася.

— Оце вже більше схоже на правду.

Елізабет попрощалася з ним і пішла додому.

Дорогою вона кілька разів згадувала їхню розмову, особливо останні слова Артема.