Глава 10

Цього дня Елізабет прокинулася трохи раніше будильника й кілька секунд лежала, дивлячись у стелю, поки в голові поступово не з'явилися думки про інститут, навчання, Марту і вчорашню розмову з Артемом, яка чомусь залишила після себе набагато приємніше відчуття, ніж вона очікувала.

Останні дні вона намагалася не повертатися подумки до Данила, хоча повністю викреслити його зі своїх думок було неможливо, адже надто багато всього сталося за такий короткий час, але тепер між цими важкими думками з'являлися інші моменти, які дозволяли хоча б ненадовго переключитися.

Збираючись до інституту, вона сама не помітила, як почала поспішати, хоча зазвичай перед заняттями нікуди не поспішала.

Коли Елізабет зайшла до корпусу, Артем уже стояв біля вікна, переглядаючи щось у телефоні, і, помітивши її, одразу відклав його до кишені.

— Ти сьогодні рано, — сказав він, усміхаючись.

— А ти, як завжди, ще раніше...

Елізабет усміхнулася, і вони разом попрямували до аудиторії.

Вона помітила, що Артем сьогодні поводиться трохи незвично, адже кілька разів починав щось говорити, але раптом замовкав, а коли вони сідали за парту, він постійно перевіряв свою сумку, ніби переконувався, що всередині справді лежить потрібна йому річ.

Спочатку Елізабет вирішила не звертати уваги, але під час перерви цікавість усе ж перемогла.

— Ти щось шукаєш?

Артем подивився на неї.

— Чому ти так вирішила?

— Бо ти вже кілька разів відкривав сумку, хоча нічого звідти не діставав.

— Можливо, просто перевіряю, чи все на місці.

— Тоді в тебе дуже підозріла манера перевіряти речі.

— Я постараюся наступного разу робити це менш помітно.

— Чудово!

Він усміхнувся, але Елізабет помітила, що напруження з його обличчя не зникло.

Протягом наступних пар вона кілька разів згадувала про це, але більше не питала, бо зрозуміла, що Артем явно не готовий розповідати.

Після занять він наздогнав її біля сходів.

— Елізабет, можеш сьогодні трохи затриматися?

Вона здивовано подивилася на нього.

— Можу, а навіщо?

— Я хочу дещо тобі віддати.

— Що саме?

— Коли побачиш, тоді й дізнаєшся.

— Ти зараз спеціально робиш усе загадковим?

— Ні, просто якщо скажу наперед, то мені буде ще складніше це зробити.

Елізабет уважніше подивилася на нього.

— Тепер мені вже справді цікаво.

— Тоді почекаєш кілька хвилин.

Вона кивнула.

Коли більшість студентів уже розійшлася, вони залишилися в майже порожньому коридорі, де лише зрідка було чути чиїсь кроки з іншого поверху.

Артем кілька секунд стояв мовчки, потім зняв сумку з плеча й дістав звідти складений аркуш.

— Ось.

Елізабет не поспішала його брати.

— Що це?

— Просто прочитай.

— Ти зараз виглядаєш так, ніби я збираюся оцінювати твою дипломну роботу.

— Для мене це приблизно так само страшно.

Вона взяла аркуш.

— Ти його написав?

— Так.

— І чому так хвилюєшся?

Артем трохи відвів погляд.

— Бо це вірш.

Елізабет здивовано усміхнулася.

— Ти пишеш вірші?

— Не можна сказати, що я цим займаюся так часто.

— Тоді звідки він у тебе взявся?

— З одного вечора, коли я мав займатися зовсім іншими справами, але замість цього просидів майже годину й намагався скласти кілька нормальних рядків.

— І ти вирішив подарувати його мені?

— Насправді я кілька разів вирішував, що не покажу. Але я присвятив тобі його. — Він мимоволі кашлянув...

— Мені!? Як цікаво! Віршів мені ще ніхто не присвячував! Але що тепер змінилося?

Артем знизав плечима.

— Напевно, подумав, що якщо вже написав, то шкода залишати це в шухляді.

Елізабет розгорнула аркуш.

Вона почала читати:

"Я зустрів тебе восени,

Коли листя золотистим кольором вкривалось.

Неначе на сонці золотом так гарно сіяло...

Ти тоді була така прекрасна й ніжна..

Як осінь, але з іншим..

Я мріяв що колись на його місці буду я..

Чогось почав я вірити в дива..

Любов моя така спокійна, 

Не примхлива і надійна...

Я уявляв як даруватиму тобі квіти..

Осіннього жовтневого дня..

А листя з гілля так швидко десь з поривом вітру вже зника...

Моя любов із присмаком осені.

Із присмаком осінньої прохолоди, і такої дощової погоди..

Та це не завадить мені ні на мить,

Уявляти як цілуватиму тебе і в серці вже не так щемить.

Я гуляв по полях коли був у батьків зранку вкритими росами,

І завжди згадував тебе,

Моя любове із присмаком осені".

Елізабет дочитала останній рядок і кілька секунд дивилася на папір.

Артем стояв поруч, явно очікуючи її реакції, але не намагався підштовхнути її до відповіді.

— Ти справді написав це про мене?

— Так.

— І давно?

— Почав кілька днів тому, а закінчив учора ввечері.

— Чому не віддав одразу?

— Бо кожного разу, коли збирався, думав, що це виглядатиме дивно.

— Насправді цікаво, і дуже гарно!

Артем усміхнувся...

Він подивився на неї.

— Він тобі сподобався?

— Так, він мені справді сподобався.

— Ти не кажеш це тільки тому, що боїшся мене образити?

— Артеме, якби мені не сподобалося, я б не стала брехати тобі, особливо після всього, що останнім часом зі мною відбувалося.

Він кивнув.

— Тоді добре.

Елізабет знову подивилася на аркуш.

— Тут є один рядок, який мені особливо сподобався.

— Який?

— Про те, що твоя любов із присмаком осені...

— Я хотів його залишити, хоча спочатку він мені здавався занадто прямим.

— А зараз?

— Зараз думаю, що якби я його прибрав, то весь вірш став би неправдивим.

Елізабет склала аркуш і поклала його до сумки.

Артем помітно здивувався.

— Ти забираєш його?

— Звичайно.

— Я думав, ти просто прочитаєш і повернеш.

— Ти написав його для мене, тому я не збираюся віддавати назад.