Глава 9

Наступні кілька днів Елізабет майже не розмовляла з Данилом. Він писав їй вранці, вдень, іноді ввечері, а потім, зрозумівши, що відповіді не буде, робив паузу на кілька годин і знову повертався до чату. Спочатку його повідомлення були довгими, із проханнями зустрітися та поговорити, потім стали коротшими, ніби він сам уже не знав, що саме може сказати, щоб вона хоча б відкрила повідомлення не через кілька годин, а одразу.

«Елізабет, давай просто поговоримо».

Через деякий час:

«Я розумію, що ти злишся».

А потім:

«Мені потрібно тобі все пояснити».

Вона читала й не відповідала.

Кілька разів відкривала поле для повідомлення, набирала: «Що саме ти хочеш мені пояснити?» — і стирала. Потім писала: «Ти міг сказати мені правду одразу», але й це не відправляла.

Їй не хотілося чути його пояснення.

Поки що вона навіть не була готова зрозуміти, чи хоче колись їх почути.

Найгіршим було те, що вона досі не могла цілковито повірити у його зраду. Перед очима знову й знову виникала та сама сцена: машина Данила біля дороги, Вікторія, його обличчя в ту секунду, коли він її побачив, і той дивний вираз, якого Елізабет раніше ніколи на ньому не помічала.

А ще фотографія.

Той знімок, який Данило так швидко забрав у неї.

Тепер вона розуміла, чому.

І від цього було особливо неприємно.

У понеділок Елізабет прийшла до інституту раніше, ніж зазвичай. Вона навіть не знала навіщо. Напевно, просто не хотіла сидіти вдома й дивитися на телефон, який раз у раз спалахував новими повідомленнями.

Марта вже була в аудиторії. Вона сиділа біля вікна, щось переглядала в телефоні й пила каву. Побачивши Елізабет, одразу відклала його.

— Навіть не починай, — сказала Елізабет, знімаючи пальто.

— Я ще нічого не сказала.

— Але збиралася.

— Збиралася, — чесно погодилася Марта. — Просто хотіла спочатку подивитися на тебе.

— І що побачила?

— Що ти спала максимум три години.

— Чотири.

— Ну, це вже майже відпочинок.

Елізабет поставила сумку на стілець і сіла поруч.

— Я не хочу сьогодні про Данила.

— Добре.

— І взагалі найближчими днями.

— Теж добре.

— І не треба мені пояснювати, який він...

— Я зрозуміла.

— Марто, я серйозно.

— Я теж.

Марта зробила ковток кави й після короткої паузи додала:

— Тільки не думай, що якщо ти зараз злишся, плачеш або п'ять разів за вечір перевіряєш, чи він написав, то з тобою щось не так. У тебе стосунки закінчилися не тому, що ти вчасно не помітила якийсь там червоний прапорець. Ти просто не могла знати того, чого тобі не показували.

Елізабет подивилася на неї.

— Ти так кажеш, ніби все вже зрозуміла.

— Ні. Я просто дивлюся на це збоку. Ти зараз усередині всього цього, тому тобі складніше.

— Мене більше злить не сама Вікторія.

— А що?

Елізабет трохи помовчала.

— Те, що я йому вірила.

Марта нічого не сказала.

І цього разу Елізабет не потребувала відповіді.

Після першої пари вона вийшла в коридор і, повертаючи за ріг, ледь не врізалася в Артема. Він ішов назустріч із двома книгами під пахвою, папкою та зошитом, який чомусь тримав відкритим просто перед собою.

— Ой, вибач, — він швидко притиснув усе до грудей. — Я знову йду й дивлюся куди завгодно, тільки не перед собою.

— Я вже помітила, — сказала Елізабет. — Минулого разу ти мало не збив мене разом із сумкою.

— Значить, у нас уже є традиція.

— Дуже хороша традиція.

— Можна залишити, якщо тобі подобається.

Вона вперше за весь ранок трохи усміхнулася.

Артем це помітив, але нічого не сказав.

— В тобі зараз куди — запитав він.

— У 55.

— Тоді ходімо. Я якраз туди.

— Ти точно туди?

— Так.

— А то минулого разу ти сказав, що тобі в той самий бік, а потім повернув на сходах.

— Я передумав.

— Зручно.

— Дуже. Можу навіть сказати, що це мій талант.

— Орієнтуватися?

— Передумувати в потрібний момент.

— Сумнівний талант.

— Зате стабільний.

Вони пішли коридором.

Розмова спочатку була абсолютно звичайною. Артем скаржився на завдання, Елізабет згадала, що половину конспекту взагалі не встигла переписати, вони посміялися з Дениса, який на минулому тижні двадцять хвилин просидів не на тій парі й лише потім зрозумів, що викладач зовсім не той.

— Він хоча б зрозумів це сам? — запитав Артем.

— Ні. Викладач запитав, чому він записав тему, якої в плані немає.

— І що Денис відповів?

— Що вирішив писати наперед.

— Оце я розумію — стратегічне мислення.

Елізабет сама здивувалася, наскільки легко їй було говорити про звичайні речі, і навіть просто про інститут.

Коли вони дійшли до сходів, Артем трохи пригальмував.

— Слухай, а ти як зараз?

— Нормально.

— Я не про навчання.

Елізабет скривилася.

— Усі сьогодні вирішили мене про це запитувати?Якщо ти про Данила, то ми з ним більше не разом... Просто... — вона на мить замовкла. — Я не хочу зараз розбирати це по частинах.

— Я й не просив.

— Тоді чому питаєш?

— Бо ти виглядаєш так, ніби тобі погано. А зробити вигляд, що я цього не помічаю, було б якось дивно.

Вона знизила погляд на сходи.

— Мені справді погано.

Артем не сказав нічого.

— І я злюся, — продовжила вона вже тихіше. — Причому навіть не знаю, на кого більше. На нього за те, що зробив, чи на себе за те, що повірила.

— На себе точно не треба.

— Ти теж так думаєш?

— Так.

— А якщо я мала щось помітити?

— Що саме?

— Не знаю. Якісь дрібниці. Поведінку. Повідомлення. Те, як він говорив. Можливо, я просто була надто захоплена ним і нічого не хотіла бачити.

Артем трохи помовчав, перш ніж відповісти.

— Можливо, ти справді була захоплена. Це нормально. Коли людина тобі подобається, ти ж не сидиш поруч із нею з блокнотом і не записуєш: «О десятій сорок три він сказав неправду, треба запам'ятати». Ти просто живеш, спілкуєшся, думаєш, що все нормально. Якщо людина свідомо щось приховує, відповідальність за це не перекладається на того, кого обманювали.