Глава 8

— Я вирішив, що після вчорашнього вечора маю хоча б чимось загладити свою провину, — сказав він, простягаючи їй каву. — Не знаю, чи цього достатньо, але починати з того, щоб не дати тобі знову залишитися без кави, здається, цілком розумним рішенням.
Елізабет взяла стаканчик і подивилася на нього поверх кришки.
— Ти серйозно думаєш, що я так легко забуду сорок хвилин очікування?
— Ні, але я й не розраховував, що ти забудеш. Мені просто не хотілося приходити сьогодні з порожніми руками й говорити те саме «вибач», яке ти вже чула вчора. Я справді повівся не дуже добре.
— Мені було прикро не через те, що зустріч не відбулася, — пояснила вона після короткої паузи. — Якби ти написав мені через десять хвилин після того, як зрозумів, що не приїдеш, я б просто розвернулася й пішла додому. Мене більше зачепило, що я стояла й чекала, не знаючи, чи варто ще чекати.
— Я розумію. І не буду зараз придумувати виправдання, тому що воно нічого не змінить. Я мав попередити тебе раніше.
Елізабет зробила ковток кави.
— Добре. Цього разу пробачаю.
— Цього разу?
— Не звикай.
Данило засміявся.
— Тоді мені доведеться поводитися пристойно хоча б якийсь час.
Марта, яка до цього мовчки слухала їхню розмову, нарешті не втрималася.
— Я правильно розумію, що ви вже перейшли до етапу, коли вона прощає, а ти урочисто обіцяєш поводитися пристойно?
— Не перебільшуй, — засміялася Елізабет.
— Я нічого не перебільшую. Я просто спостерігаю, як люди, які познайомилися зовсім недавно, вже встигли посваритися, помиритися, поснідати кавою і домовитися про наступну зустріч.
Данило перевів на Марту погляд.
— Якщо хочеш, можу дати тобі кілька корисних порад, але боюся, що після цього ти почнеш вимагати з мене плату за консультацію.
— Ні, дякую. Мені достатньо просто подивитися на Елізабет і зробити висновки.
— І які ж?
Марта подивилася на подругу, потім на Данила.
— Що вона тобі вже подобається більше, ніж хоче показувати.
Елізабет хотіла щось заперечити, але Данило лише глянув на неї й тихо сказав:
— Мені цього поки достатньо.
Він не став розвивати тему, і саме тому його слова залишилися між ними довше, ніж якби він почав жартувати.
Того дня Данило справді був уважним. Він не намагався весь час бути поруч, але знаходив моменти, коли можна було підійти, запитати про заняття, забрати в неї важку папку чи просто написати під час перерви. Усе виглядало настільки звичайно, що Елізабет навіть не замислювалася, чому після вчорашнього вечора він раптом докладає стільки зусиль.
Ближче до вечора він чекав її біля інституту.
— Ну що, цього разу я прийшов навіть раніше, — сказав він, коли вона підійшла.
— Я помітила. Навіть трохи незвично.
— Не звикай. Ще подумаєш, що я виправився.
— А ти хіба не збираєшся?
— Побачимо.
Він відчинив перед нею дверцята автомобіля, і вони поїхали за місто.
Цього разу Данило не повіз її до ресторану чи якогось дорогого закладу. Вони зупинилися біля невеликого озера, де ввечері майже не було людей. З багажника він дістав плед, кілька коробок із їжею і пляшку води.
Елізабет подивилася на нього з легким здивуванням.
— Я думала, ти не вмієш робити щось просте.
— Я вмію. Просто зазвичай ніхто не просить.
— А я просила?
— Ні. Але після вчорашнього подумав, що тобі може сподобатися вечір без ресторану, офіціантів і всіх тих речей, які змушують поводитися так, ніби ми прийшли не поговорити, а справити одне на одного враження.
— А хіба ти не хочеш справити на мене враження?
— Звичайно хочу. Просто сьогодні мені цікавіше, чи залишишся ти поруч, коли я перестану тебе вражати.
Вона подивилася на нього уважніше, але нічого не сказала.
Вони сіли на плед, їли, говорили про навчання, про його родину, про її дитинство. Данило цього вечора був іншим — не таким демонстративним, як на перших зустрічах. Він розповів, що в дитинстві батько часто брав його у свої поїздки, що вдома від нього завжди чекали хороших результатів і правильних рішень, а він давно навчився робити вигляд, ніби його це зовсім не турбує.
Елізабет слухала його, не перебиваючи.
— Я чомусь думала, що тобі все дається легко, — сказала вона.
— Багато чого справді давалося. Але це не означає, що за мене прожили все життя. Гроші можуть вирішити багато побутових проблем, але вони не допомагають, коли ти не знаєш, чого хочеш від людини, яка сидить навпроти.
— І ти зараз не знаєш?
Данило подивився на неї.
— Зараз знаю одне: мені добре з тобою.
Елізабет опустила погляд.
— Ти вмієш говорити речі, після яких складно продовжувати сперечатися.
— А ти вмієш робити вигляд, що тобі байдуже, хоча насправді все запам’ятовуєш.
— Може, ми обоє трохи граємося.
— Може.
Цього разу він не поспішав. Просто поклав руку поруч із її долонею, і через кілька секунд Елізабет сама торкнулася його пальців.
Він нахилився до неї, і вони поцілувалися.
Це було зовсім не схоже на попередню спробу біля інституту. Не було поспіху чи незручності, лише довга тиша після поцілунку, коли обоє ще залишалися близько одне до одного.
Елізабет дивилася на нього й не думала ні про фотографію, ні про Вікторію, ні про його дивні телефонні розмови.
Їй просто здавалося, що вона нарешті починає розуміти Данила.
І саме цього йому було достатньо.
Через кілька днів, коли Елізабет уже звикла до їхніх зустрічей і перестала рахувати, скільки разів за день він їй пише, Вікторія знову нагадала про себе.
Повідомлення прийшло ввечері.
«Нам треба поговорити. Я більше не хочу бути тією людиною, яку ти згадуєш тільки тоді, коли тобі зручно».
Данило прочитав його кілька разів.
Він міг не відповідати. Міг написати, що між ними все скінчено. Міг сказати Вікторії, що в його житті з’явилася інша.
Але жоден із цих варіантів не здавався йому достатньо простим.
Він написав:
«Добре. Приїду ввечері. Поговоримо».
Вікторія чекала його у квартирі, де вони зустрічалися раніше.
— Я вже не знала, чи ти взагалі приїдеш, — сказала вона, коли він зайшов.
— Я сказав, що приїду.
— Ти багато чого кажеш, Даниле.
Він залишив ключі на столі.
— Я не хочу сьогодні сваритися.
— А я не хочу знову проводити з тобою вечір, після якого ти підеш, а потім наступного дня робитимеш вигляд, що між нами нічого не відбувається.
Данило важко видихнув.
— Я не просив тебе чекати мене.
— Зате кожного разу, коли я намагаюся поставити крапку, ти приходиш і поводишся так, ніби сам не хочеш, щоб я пішла.
— Бо я не хочу, щоб ти пішла.
Вікторія кілька секунд дивилася на нього, а потім тихо сказала:
— Справді?
Данило опустив погляд.
— Чесно кажу тобі!
Вікторія гірко посміхнулася.
— Тоді хоча б не називай це випадковістю.
Вона підійшла ближче.
Данило дивився на неї, ніби ще намагався переконати себе, що може зупинитися.
Не зупинився.
Він поцілував її.
Цього разу між ними вже не було тієї невпевненості, яка залишалася раніше. Поцілунок був свідомим вибором, який він зробив, чудово розуміючи, що Елізабет про нього не знає.
Вікторія не відштовхнула його.
Пізніше вони залишилися разом до ранку.
І саме цієї ночі Данило перестав переконувати себе, що ще може називати те, що відбувається, невизначеністю.
Наступного ранку він прокинувся раніше за Вікторію.
Телефон лежав на тумбочці.
На екрані було повідомлення від Елізабет.
«Доброго ранку. Ти вчора так і не написав, що доїхав. Я вже хотіла сама тобі подзвонити».
Данило довго дивився на екран.
Поруч спала Вікторія.
Він набрав відповідь:
«Доброго ранку. Все добре. Вчора дуже втомився, приїхав пізно й одразу заснув. Вибач, що не написав».
Вікторія прокинулася й побачила телефон у його руці.
— Кому ти пишеш так рано?
— Не починай зранку.
— Я не починаю. Я просто питаю, чи ти хоча б розумієш, що сталося цієї ночі.
— Розумію.
— Тоді чому поводишся так, ніби нічого не змінилося?
Данило поклав телефон.
— Бо я не знаю, як це все розібрати.
— Ні, ти знаєш. Просто не хочеш вибирати.
Він мовчав.
Вікторія відвернулася.
Після цього він став ще уважнішим до Елізабет.
Можливо, десь усередині він розумів, що саме так намагатиметься заглушити власне відчуття провини. А можливо, йому справді було добре з нею, і він просто не хотів втрачати жодну частину життя, яку встиг собі створити.
Він писав їй зранку, зустрічав після занять, іноді залишав маленькі подарунки на парті, а одного вечора, коли вони сиділи в тихому кафе, раптом сказав:
— Я останнім часом багато про нас думаю.
Елізабет підняла очі від чашки.
— Це зараз хороша новина чи мені вже варто хвилюватися?
— Хороша. Просто я зрозумів, що не хочу, щоб ти думала, ніби для мене це просто кілька приємних вечорів.
Вона трохи помовчала.
— А що це для тебе?
— Я ще не вмію красиво це називати, але точно знаю, що коли ти не відповідаєш мені кілька годин, я починаю перевіряти телефон частіше, ніж хотів би визнавати. І коли ми домовляємося побачитися, я справді чекаю цього дня.
— Це звучить майже як зізнання.
— Можливо, я просто не хочу говорити більше, ніж можу виконати.
Елізабет усміхнулася.
— Мені подобається така відповідь.
Вона не знала, наскільки неправдивою виявиться ця довіра.
Наступного дня після занять Елізабет раптом згадала, що залишила блокнот в аудиторії.
Вона повернулася до інституту, забрала його й уже збиралася виходити, коли біля входу помітила на лавці невеликий чорний футляр.
Підняла його, оглянула й вирішила віднести адміністратору.
Саме тоді позаду почувся голос:
— Елізабет?
Вона обернулася.
Артем стояв біля сходів із рюкзаком на плечі.
— Ти ще тут? — здивувався він.
— Забула блокнот. А знайшла його біля входу.
— Давай віддамо на вахту.
Вони разом вийшли надвір.
Елізабет уже хотіла щось сказати, коли Артем раптом зупинився.
— Що?
Він дивився кудись за її спину.
— Нічого.
— Артеме, що ти побачив?
— Просто подивися туди.
Елізабет повернула голову.
Через дорогу стояв автомобіль Данила.
Вона одразу впізнала його.
— Дивно. Він не казав, що приїде.
Її обличчя стало світлішим.
— Можливо, вирішив зробити сюрприз.
Артем нічого не сказав.
Дверцята автомобіля відчинилися.
Вийшов Данило.
Елізабет уже хотіла помахати йому рукою, коли з іншого боку машини вийшла Вікторія.
Спочатку вона не зрозуміла, хто це.
Потім згадала фотографію.
Ту саму дівчину.
Ту саму, про яку Данило сказав, що вона просто знайома.
Елізабет перестала усміхатися.
— Це вона?
Артем не відповів.
Данило підійшов до Вікторії. Вони щось сказали одне одному. Вікторія взяла його за руку.
Елізабет дивилася на них, намагаючись знайти пояснення, яке дозволило б їй не повірити власним очам.
А потім Данило поцілував Вікторію.
Не так, як люди цілують знайомих.
Не так, як цілують друзів, і саме так він цілував її.
Елізабет відчула, як у пальцях ослабла сила, і чорний футляр випав на землю, а Данило почув звук, і підняв голову, і побачив її.
На його обличчі за секунду змінилося все.
Вікторія теж обернулася.
Елізабет стояла навпроти них і вже не шукала пояснення.
— Це вона, — сказала вона майже пошепки. — Та дівчина з фотографії.
Данило зробив крок до неї.
— Елізабет, почекай.
— Не підходь.
Він зупинився.
— Я можу пояснити.
— Ти завжди можеш пояснити, Даниле. Учора ти не написав, бо був втомлений. Перед цим у тебе були справи. А тепер я випадково бачу, як ти цілуєш дівчину, про яку ти сказав мені, що вона просто знайома.
— Я не хотів, щоб ти дізналася таким чином.
— А яким ти хотів?
Він мовчав.
— Ти взагалі збирався мені про неї розповісти?
— Я не знав, як.
— Це не відповідь.
— Я хотів спочатку розібратися.
Елізабет гірко всміхнулася.
— З ким? Зі мною чи з нею?
Данило опустив очі.
Цього було достатньо.
Вона подивилася на Вікторію.
— Ти знала про мене?
Вікторія відповіла.
— Ні
Елізабет знову звернулася до Данила.
— Як ти міг так зі мною учинити!?
— Елізабет…
— Ні. Дай мені договорити, бо якщо зараз почнеш пояснювати, я знову почую те, що вже чула від тебе раніше, і, можливо, навіть захочу тобі повірити.
Він дивився на неї, не знаходячи слів.
— Я тобі довіряла, — продовжила вона тихіше. — І це зараз найважче усвідомити. Не те, що ти з нею. Не навіть те, що ти брехав. А те, що я сиділа поруч із тобою, слухала твої слова про те, що тобі добре зі мною, і навіть не думала, що в цей самий час у тебе є інша історія.
— У мене справді є почуття до тебе.
— Можливо, — сказала Елізабет. — Але це нічого не виправдовує.
Вона підняла сумку.
— І знаєш, що найбільше мене зараз лякає? Я ще вчора була впевнена, що починаю закохуватися в тебе. А сьогодні стою тут і думаю, скільки з того, що між нами було, насправді було правдою.
Данило зробив ще один крок.
— Я не хочу тебе втрачати.
— Ти мав думати про це до того, як поцілував її.
Вона розвернулася.
— Елізабет, зачекай.
Вона не зупинилася.
Данило хотів піти за нею, але Артем перегородив йому дорогу.
— Дай їй піти.
— Відійди.
— Ні.
— Це не твоя справа.
Артем подивився йому просто в очі.
— Можливо, й не моя. Але зараз вона не хоче тебе чути.
Данило стиснув щелепи, але не пішов далі.
Елізабет звернула за ріг і лише там зупинилася.
Вона дістала телефон.
На екрані вже було кілька повідомлень від Данила.
«Будь ласка, поговори зі мною».
«Я все поясню».
«Не йди ось так».
Вона перечитала їх, але цього разу жодне з них не викликало в ній бажання відповісти.
Бо ще кілька годин тому вона думала, що знає, де Данило, з ким він і що між ними відбувається.
Тепер вона розуміла, що весь цей час знала лише ту частину правди, яку він дозволяв їй бачити.
Елізабет вимкнула телефон і пішла далі.
Вона плакала вже дорогою додому, але навіть тоді не могла змусити себе ненавидіти його.
Саме це було найболючішим.
Бо зрада могла закінчити стосунки за один вечір, але почуття, які вона встигла до нього прив’язати, не зникали разом із правдою.