Глава 7

Після того вечора Елізабет ще довго не могла заснути, хоча наступного ранку їй потрібно було рано вставати на заняття, і вона вже кілька разів відкладала телефон на тумбочку, переконуючи себе, що більше не буде повертатися до вчорашньої розмови, однак за кілька хвилин знову брала його до рук, відкривала переписку з Данилом і перечитувала останні повідомлення, ніби в них могло з’явитися якесь пояснення тому, що не давало їй спокою.

Найбільше вона згадувала фотографію, яку він так швидко забрав у неї з рук, коли вона запитала про дівчину, що стояла поруч із його батьками, і хоча Данило сказав, що це просто знайома, його реакція здалася їй дивною, але Елізабет вирішила не робити з цього висновків, тому що не хотіла перетворювати звичайне знайомство на постійні розпитування про минуле.

Вони знали одне одного лише кілька днів, і їй здавалося цілком нормальним, що в кожного залишаються речі, про які не хочеться говорити на самому початку стосунків.

Зранку вона прокинулася від звуку повідомлення, і, ще не встигнувши остаточно прийти до тями, потягнулася до телефону.

Повідомлення було від Данила.

— «Якщо після занять будеш вільна, можемо сьогодні побачитися, але цього разу без ресторанів, без довгих поїздок і без моїх загадкових планів, тому просто заберу тебе після занять, а далі ти сама вирішиш, куди ми підемо, якщо, звичайно, не передумаєш за цей час».

Елізабет прочитала повідомлення двічі, а потім відповіла:

— «Можемо, але цього разу я справді хочу сама вибрати місце, тому що ти вже кілька разів вирішував за нас обох, а потім ще й робив вигляд, ніби я повинна здивуватися, коли ми опиняємося в черговому красивому місці».

Відповідь від нього з’явилася майже одразу.

— «Домовилися, але одразу попереджаю, що якщо ти знову поведеш мене туди, де студент може поїсти за ціною однієї чашки кави, я вимагатиму компенсацію за моральну травму після всіх ресторанів, у які я тебе водив».

Елізабет засміялася.

— «Тоді тобі доведеться ризикнути, тому що сьогодні я не збираюся обирати місце тільки через те, що воно виглядає дорого».

— «Мене це влаштовує, якщо тільки ти не вирішиш нагодувати мене бутербродом на лавці біля інституту й назвати це романтичною вечерею».

— «А це, між іншим, був би хороший спосіб перевірити, наскільки ти здатен задовольнятися простими речами».

— «Добре, тепер мені навіть цікаво, що саме ти для мене підготувала, тому до вечора я вже точно не передумаю приїжджати».

Вона поклала телефон поруч і ще кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю, після чого все-таки встала, хоча сама не могла пояснити, чому звичайне повідомлення від людини, яку вона знала всього кілька днів, так легко змінювало її настрій.

В інституті Елізабет майже одразу зустріла Марту, яка, побачивши її обличчя, навіть не стала вдавати, що не розуміє причини гарного настрою.

— Не кажи мені, що ти зранку вже переписувалася з Данилом, бо я тільки-но побачила твоє обличчя й зрозуміла, що ти сьогодні знову чекатимеш вечора більше, ніж закінчення занять.

— Я просто відповіла на його повідомлення, нічого особливого там не було, хоча він знову запропонував зустрітися, і цього разу я вирішила сама вибрати, куди ми підемо.

— А ти помічала, що останнім часом майже кожна наша розмова так чи інакше закінчується Данилом, хоча ще кілька днів тому ти навіть не знала, хто він такий?

— Можливо, тому що він зараз є частиною мого життя, але це не означає, що я вже забула про все інше, як ти, мабуть, думаєш.

— Я не думаю, що ти про все забула, просто бачу, як ти реагуєш на його повідомлення, і тому не дивуюся, що ти сьогодні прийшла в такому настрої.

Елізабет знизала плечима.

— Мені приємно з ним спілкуватися, і я не бачу в цьому нічого поганого, тим більше що він не змушує мене ні до чого, просто приділяє увагу, яка мені подобається.

— Я не кажу, що це погано, але не поспішай вирішувати, що вже добре його знаєш, тому що людина може бути дуже приємною на перших зустрічах і зовсім іншою, коли перестає намагатися справити враження.

— Я це розумію, Марто, просто поки що в мене немає причин думати про нього погано, а шукати недоліки там, де їх може й не бути, я теж не хочу.

Марта нічого не відповіла, лише кивнула, і вони зайшли до аудиторії.

Протягом дня Данило поводився так, як Елізабет уже звикла: підходив до неї під час перерв, цікавився, як пройшла пара, кілька разів жартував із Мартою, а ближче до обіду приніс Елізабет каву, навіть не питаючи, яку саме вона хоче.

— Я не пам’ятаю, щоб говорила тобі, яку каву люблю, — сказала вона, приймаючи стаканчик.

— Ти казала минулого разу, коли ми сиділи в кафе, що не любиш надто солодку, а решту я вже запам’ятав, тому можеш не дивуватися, якщо наступного разу я знову принесу саме таку.

— Тобто ти запам’ятовуєш такі дрібниці?

— Якщо людина мені цікава, то я запам’ятовую набагато більше, ніж каву, просто не завжди показую це одразу.

Елізабет хотіла щось відповісти, але саме в цей момент у Данила задзвонив телефон.

Він подивився на екран і відійшов трохи далі від них.

Розмова тривала недовго, однак коли він повернувся, Елізабет одразу помітила, що його увага вже не була такою легкою, як кілька хвилин тому.

— Щось сталося? Ти виглядаєш так, ніби щойно почув щось неприємне.

— Нічого критичного, просто виникла одна справа, яку мені потрібно сьогодні вирішити, і я не був готовий до того, що все доведеться робити саме зараз.

— А наша прогулянка? Ти ж сам написав мені зранку, що приїдеш після занять.

— Я пам’ятаю, і саме тому не хочу скасовувати її остаточно, просто, можливо, трохи запізнюся, якщо справа затягнеться, але я обов’язково напишу тобі, щоб ти не чекала даремно.