Глава 6

В Артем тим часом думав про Елізабет, він навіть почав писати вірші таємно для неї, він тихо сидів у бібліотеці того вечора і писав:

"Твій погляд наче сонце осіннього дня,

Сіяє, та не гріє поглядом мене.

Та поки цей день в інституті не мине,

Й пожовкле листя на землю впаде,

Тебе чекатиму, свій погляд направляти у твій бік,

І завжди пам'ятатиму твій лик..."

Настав новий день. Елізабет прокинулася раніше, ніж зазвичай, вона вже потрішки почала звикати до уваги Данила.
Вона кілька секунд лежала, дивлячись у стелю, а потім узяла телефон і побачила його повідомлення.
"Доброго ранку. Після занять не плануй нічого, я заїду за тобою."
Відповідь прийшла майже одразу.
— "Добре, побачимо що ти на цей раз задумав, ресторан чи кафе? Вчора ти не надто був в доброму гуморі коли ми їхали... 

— "Трішки із батьками посварився, таке буває..."
— "Ясно. Тоді тепер все стало на свої місця".
— "Чекаю зустрічі"

— "І я теж".
В інституті вона майже одразу зустріла Марту, яка, побачивши її обличчя, навіть не стала питати, чи є новини.
— Я так розумію, він уже написав, — сказала Марта, коли вони разом піднімалися сходами, і в її голосі було стільки впевненості, ніби вона сама стояла поруч із телефоном Елізабет.
— Написав, що забере мене після занять, але так і не пояснив, куди ми поїдемо...
— І тебе це не дратує?
— Трохи, хоча, якщо чесно, більше цікавить, що він задумав, бо Данило рідко робить щось без причини.
— Ти вже почала його виправдовувати, — сказала Марта, відчиняючи двері аудиторії.
— Я його не виправдовую, просто намагаюся зрозуміти.
— Це приблизно те саме, тільки звучить красивіше.
Елізабет засміялася й сіла на своє місце.
— Можливо, але я поки не бачу причин думати про нього щось погане.
— А я й не кажу, що треба думати погане, просто не поспішай переконувати себе, що ти вже його добре знаєш, бо кілька вечорів разом — це ще не вся людина.
Цього разу Елізабет нічого не відповіла, хоча слова Марти залишилися десь у думках.
На великій перерві вона вийшла в коридор і майже одразу побачила Артема, який стояв біля вікна з телефоном у руках.
— Ти сьогодні якась задумана, — сказав він, коли вона підійшла ближче. — Знову щось із Данилом?
— Нічого поганого, просто він учора запросив мене кудись, і кожного разу щось нове...
— І ти погодилася, навіть не знаючи куди ви поїдете?
— Звучить не дуже розумно, коли ти так говориш, але я йому довіряю, тому не бачу в цьому великої проблеми.
Артем кілька секунд мовчав, а потім прибрав телефон до кишені.
— Я не хочу втручатися у ваші стосунки, тим більше що ви самі вирішуєте, як вам спілкуватися...
— Ти думаєш, що він може зробити щось не так?
— Я нічого такого не сказав, бо не знаю Данила достатньо добре, щоб робити висновки, просто вважаю, що навіть людині, яка тобі подобається, не потрібно довіряти абсолютно в усьому лише тому, що поруч із нею тобі добре.
Елізабет подивилася на нього уважніше, але не відчула в його словах ревнощів чи бажання налаштувати її проти Данила.
— Я зрозуміла, але все одно думаю, що ти трохи перебільшуєш.
— Можливо, — спокійно відповів Артем. — І я навіть буду радий, якщо виявиться, що ти мала рацію.
Після занять Елізабет вийшла з інституту й одразу побачила Данила, який чекав біля автомобіля.
— Нарешті, — сказав він, коли вона підійшла. — Я вже почав думати, що ти вирішила залишити мене чекати ще на годину.
— Я прийшла вчасно, просто ти приїхав раніше, тому не перекладай на мене свою нетерплячість.
— Добре, визнаю, приїхав раніше, бо хотів поговорити з тобою до того, як ми поїдемо.
— Ось тепер мені цікаво, що саме ти хочеш сказати.
Данило відкрив дверцята машини.
— Сідай, я поясню дорогою.
Елізабет сіла поруч, і тільки коли автомобіль рушив, він дістав із бардачка невелику папку.
— Пам’ятаєш, я казав, що мені потрібна твоя допомога?
— Так, і я вже майже вирішила, що ти попросиш мене робити щось абсолютно безглузде.
— Насправді все набагато простіше, але для мене це важливо.
Він поклав папку їй на коліна.
Елізабет відкрила її й побачила кілька старих фотографій, документи та копію старого плану будівлі.
— Що це?
— Це документи, які стосуються одного старого приміщення, яке належало моїй родині багато років тому. Зараз ми хочемо відновити його й зробити там невеликий культурний простір, але частина старих документів загубилася, тому мені потрібно знайти людину, яка могла б знати, де зберігаються старі фотографії та матеріали.
— І що саме від мене?
— Ти добре працюєш із текстами й деталями, тому я подумав, що ти могла б допомогти мені розібрати старі записи, а ще в тебе є знайомі в інституті, можливо, хтось знає викладача або архів, де можна знайти потрібну інформацію.
Елізабет перегорнула кілька сторінок.
— І ти через це влаштував цілу таємницю?
— Я хотів спочатку показати тобі все, а вже потім питати, чи погодишся.
— Я думала, ти попросиш мене про щось набагато серйозніше.
— Для мене це серйозно, просто не настільки, щоб ти через це переживала.
— Добре, тоді допоможу, якщо справді потрібно.
Данило на секунду перевів погляд на неї.
— Я знав, що ти погодишся.
— Не будь таким самовпевненим, я могла й відмовити.
— Могла, але не відмовила.
— Поки що.
— Тепер уже пізно відступати.
Елізабет засміялася, а Данило звернув на іншу вулицю.
Через кілька хвилин вони зупинилися біля невеликої старої будівлі, яку майже повністю закривали дерева.
— Це воно?
— Так, — відповів Данило. — Я хотів показати тобі місце до того, як ми почнемо щось із ним робити.
Вони вийшли з автомобіля й підійшли до будівлі.
Елізабет розглядала старі вікна, облуплені двері та кам’яні сходи, на яких давно ніхто не прибирав листя.
— Тут цікаво, але я не розумію, навіщо тобі це все.
— Тому що ця будівля багато для мене означає, хоча я ніколи особливо про неї не розповідав.
— Тут ти проводив дитинство?
— Частково, але не зовсім так, як ти думаєш.
— Тоді розкажеш?
Данило на кілька секунд замовк.
— Колись розкажу, але не сьогодні.
— Ти знову залишаєш половину історії.
— Бо друга половина не моя, щоб її розповідати.
Елізабет хотіла запитати ще щось, але помітила, що він явно не хоче продовжувати цю тему, тому вирішила не тиснути.
Вони зайшли всередину, і Данило показав їй стару кімнату, де зберігалися коробки з документами.
— Ось тут ми можемо все переглянути, але я не хочу, щоб ти витрачала на це весь вечір.
— А навіщо тоді привіз мене сюди?
— Бо хотів провести з тобою час, а документи були хорошим приводом.
Елізабет подивилася на нього й на мить замовкла.
— Тобто вся ця історія з допомогою була ще й способом побачитися зі мною?
— Не тільки способом, але й так, я не буду брехати.
— Міг просто запросити мене на вечерю.
— Міг, але тоді ти б одразу зрозуміла, чого я хочу.
— А зараз я не розумію?
— Зараз ти сама погодилася приїхати.
Вона похитала головою, хоча не змогла приховати посмішку.
Вони ще довго переглядали документи, іноді сперечалися через те, як краще систематизувати старі записи, а потім виявили кілька фотографій, на яких будівля виглядала зовсім інакше.
— Дивись, — сказала Елізабет, простягаючи йому одну з фотографій. — Тут усе майже нове.
— Так, це приблизно тридцять років тому.
— А хто ці люди?
Данило взяв фотографію, і вираз його обличчя на секунду змінився.
— Це моя родина.
— Твоя мама?
— Так, а поруч мій батько.
— Ти дуже схожий на нього.
— Мені це часто кажуть.
Елізабет уважніше розглянула фотографію.
— А ця дівчина?
Данило забрав фотографію з її рук трохи швидше, ніж вона очікувала.
— Просто знайома.
— Вона виглядає так, ніби була близькою до вашої родини.
— Можливо, але це давно було.
Він поклав фотографію назад у папку.
Елізабет не стала розпитувати, хоча відчула, що саме на цій темі Данило не хоче зупинятися.
Пізніше вони поїхали повечеряти, і розмова поступово повернулася до звичних речей, але Елізабет усе одно час від часу згадувала ту фотографію.
— Ти зараз про неї думаєш? — несподівано запитав Данило.
— Про кого?
— Про дівчину з фотографії.
— Трохи, тому що ти дивно відреагував, коли я запитала, хто вона.
— Просто це стара історія, яка давно закінчилася, і я не хочу тягнути її в теперішнє.
— Добре, тоді не буду питати.
— Дякую.
Він змінив тему, розповівши їй кумедну історію зі свого студентського життя, і незабаром Елізабет уже сміялася, забувши про фотографію.
Вона не знала, що в кишені куртки Данила лежав телефон, на якому того самого вечора з’явилося нове повідомлення.
«Ти справді їй нічого не розповів?»
Данило прочитав його, заблокував екран і поклав телефон назад.
Елізабет цього не помітила.
Для неї цей вечір залишався звичайним продовженням їхнього знайомства, у якому було багато розмов, сміху й того відчуття, що між ними поступово стає більше близькості.
Але Данило вже знав те, чого вона ще не могла знати: дівчина з фотографії не була випадковою знайомою, а людина, яка написала йому повідомлення, була набагато ближчою до його теперішнього життя, ніж Елізабет могла собі уявити.
І поки вона поверталася додому після їхньої вечері, думаючи лише про те, що їй дедалі цікавіше дізнаватися Данила, він уже видаляв чергове повідомлення з телефону, залишаючи за межами їхніх стосунків те, що одного дня може змінити її ставлення до нього назавжди.