Глава 5

Наступного дня Елізабет ще з самого ранку пам’ятала про домовленість із Данилом, хоча свідомо намагалася не надавати цьому надто великого значення, переконуючи себе, що вони знайомі всього кілька днів і немає жодної причини так чекати вечора, однак після вчорашньої зустрічі вона вже кілька разів ловила себе на тому, що під час перерв дістає телефон і перевіряє повідомлення, хоча жодного нового сповіщення там не було.
На останній парі вона вже майже не слухала розмову викладача про тему, яку вони мали опрацювати самостійно, бо думки постійно поверталися до вечора, і тільки коли Марта нахилилася до неї та тихо запитала, чи вона взагалі збирається записувати щось у конспект, Елізабет зрозуміла, що останні кілька хвилин просто дивилася в одну точку.
Коли заняття нарешті закінчилося, вони разом вийшли з аудиторії, і Марта одразу звернула увагу на те, що подруга сьогодні виглядала набагато веселішою, ніж зазвичай, хоча сама Елізабет цього майже не помічала.
— Ти сьогодні якась задумана, але водночас явно задоволена, хоча ще зранку поводилася так, ніби тобі взагалі байдуже, що буде ввечері, — сказала Марта, поправляючи сумку на плечі й уважно поглядаючи на неї.
— Просто я пам’ятаю, що ввечері маю зустрітися з Данилом, і, мабуть, саме тому весь день думаю про те, куди він мене поведе цього разу, хоча сама не розумію, чому мене це так цікавить, адже ми знайомі зовсім недовго.
— Я так і знала, що справа в ньому, бо ти сьогодні вже кілька разів дивилася на телефон просто посеред пари, хоча зазвичай тобі абсолютно байдуже, хто там пише, якщо ти не чекаєш чогось важливого.
Елізабет не стала заперечувати, бо розуміла, що Марта все одно помітила б її реакцію.
— Можливо, ти права, але це ще не означає, що я вже настільки ним захопилася, як ти зараз, мабуть, собі уявляєш.
— Я нічого такого не казала, але якщо ти вже починаєш виправдовуватися, то, здається, сама все зрозуміла набагато раніше за мене, — відповіла Марта, ледь стримуючи сміх.
— Тоді краще мовчи, поки я сама не розберуся, що саме думаю про нього, бо мені поки подобається просто спілкуватися з Данилом і дивитися, куди це все приведе.
— Добре, не буду втручатися, тим більше, що через кілька годин ти все одно зустрінешся з ним і зможеш сама зробити висновки, тому просто не змушуй його чекати, якщо вже він так чітко сказав, що буде о сьомій.
— Він сам сказав, що приїде о сьомій, тому в мене ще достатньо часу, щоб спокійно дійти додому й зібратися, — відповіла Елізабет, хоча вже подумки рахувала, скільки часу залишилося до вечора.
Біля виходу з інституту вони зустріли Артема, який саме збирався йти, але, побачивши Елізабет, зупинився біля дверей і кілька секунд поговорив із нею, поки Марта відійшла трохи вперед.
— Ти вже збираєшся додому чи ще маєш якісь справи в інституті? — запитав Артем, закидаючи сумку на плече.
— Ні, додому поки не йду, тому що Данило має мене забрати, і я, якщо чесно, навіть не знаю, куди ми сьогодні поїдемо, бо він знову не захотів сказати заздалегідь.
Артем на мить замовк, а потім спокійно кивнув, намагаючись не показувати, що ця інформація йому не надто сподобалася.
— Тоді зрозуміло, я просто думав, що ти, можливо, підеш одразу після занять, а я хотів запитати, чи не потрібна тобі допомога з тією темою, яку ми сьогодні отримали.
— Дякую, але, думаю, цього разу сама впораюся, а ти куди зараз?
— Спочатку хочу зайти до бібліотеки, бо мені потрібно доробити кілька конспектів і знайти матеріали для завдання, а вже потім поїду додому, хоча я прекрасно розумію, що після цього майже не залишиться часу на відпочинок.
— Ти знову все відкладаєш на останній момент?
— Насправді я намагаюся не відкладати, просто цього тижня завдань більше, ніж зазвичай, і якщо сьогодні все не закінчу, завтра доведеться сидіти над цим замість того, щоб займатися іншими справами.
— Тобі іноді варто дозволяти собі просто нічого не робити, тому що неможливо постійно думати тільки про навчання й обов’язки.
Артем усміхнувся.
— Я б не відмовився від такого дня, але потім точно шкодував би, що не зробив усе вчасно, тому краще зараз трохи потерпіти, а вже потім спокійно відпочити.
— Ти точно вмієш планувати своє життя набагато краще за мене, тому що я б на твоєму місці вже давно сказала, що все це можна зробити завтра.
— Не завжди вмію, просто з навчанням стараюся бути організованим, бо знаю, що якщо почну відкладати одне завдання за іншим, то в кінці тижня взагалі не знатиму, за що братися.
Елізабет засміялася, а потім краєм ока помітила знайомий автомобіль, який зупинився біля головного входу.
— Схоже, за мною вже приїхали, тому, мабуть, побачимося завтра, якщо ти сьогодні все-таки доберешся до дому раніше, ніж заснеш над конспектами.
— Постараюся, хоча після сьогоднішньої бібліотеки не обіцяю нічого, — відповів Артем, а потім додав уже серйозніше: — До завтра, Елізабет, і гарно вам провести вечір.
— До завтра, Артеме, і тобі теж не засиджуватися над навчанням до ночі.
Вона попрощалася з ним і попрямувала до Данила, який уже вийшов із машини та відчинив для неї дверцята.
— Я вже подумав, що мені доведеться заходити всередину й шукати тебе по всьому інституту, тому що біля входу тебе не було, а чекати довше мені не хотілося, — сказав Данило, коли вона підійшла.
— Я просто розмовляла з Артемом, бо він саме збирався йти, і ми випадково зустрілися біля виходу.
— Я бачив, тому можеш нічого не пояснювати, мені просто стало цікаво, про що ви так довго говорили.
— Про навчання, бібліотеку і його плани на вечір, якщо тобі справді цікаво, хоча я не думаю, що там було щось таке, через що варто було б влаштовувати допит.
— Я й не влаштовую допит, просто запитав, — відповів Данило, сідаючи за кермо. — Тож сідай, бо якщо ми ще трохи постоїмо тут, то вечеряти доведеться вже пізно.
Елізабет сіла поруч і пристебнула ремінь.
— Куди ми їдемо цього разу?
— Побачиш, хоча цього разу я вирішив не вигадувати нічого складного й просто забронював столик в одному ресторані.
— Тобто сьогодні хоча б можна не думати, куди ти мене знову повезеш?
— Саме так, і можеш розслабитися, тому що там немає жодного дрес-коду, отже, тобі не довелося витрачати пів дня на вибір одягу.
— Я й не витрачала пів дня, якщо ти раптом подумав саме це.
— Добре, бо ти сьогодні виглядаєш так, ніби збиралася не на вечерю, а на якийсь серйозний захід.
Елізабет опустила погляд на свою сукню.
— Я просто хотіла нормально виглядати, бо ми все-таки йдемо в ресторан.
— Я бачу, але коли сказав «нормально», я не мав на увазі нічого поганого.
— Ти сказав саме «нормально», тому тепер можеш пояснити, що в твоєму розумінні означає це слово.
Данило засміявся.
— Добре, визнаю, невдало висловився, тому скажу нормально: ти сьогодні дуже добре виглядаєш, і я навіть не буду сперечатися, якщо ти скажеш, що спеціально вибрала цю сукню для вечора.
— Тепер звучить значно краще.
— От і домовилися, а тепер можемо їхати, поки ти не змусила мене ще раз перефразовувати кожне слово, яке я скажу.
Дорога до ресторану виявилася недовгою, і за цей час вони встигли поговорити про заняття, викладачів та людей із їхньої групи, а коли Данило припаркував автомобіль біля невеликого ресторану в центральній частині міста, Елізабет одразу звернула увагу на великі вікна та спокійну атмосферу всередині.
Вони зайшли до залу, і Данило провів її до столика біля вікна, який справді був заброньований заздалегідь.
— Тут приємно, — сказала Елізабет, розглядаючи зал.
— Я кілька разів тут був, тому знав, що тобі, скоріше за все, сподобається, бо тут не надто гучно і можна нормально поговорити.
— Тобто ти часто сюди приводиш дівчат?
— Ні, я бував тут із друзями та батьками, а зараз просто вирішив, що для нашої вечері це місце підходить.
— А я вже хотіла зробити якісь висновки, хоча, здається, поспішила.
— Можеш робити висновки, якщо хочеш, я переживу, але цього разу твоя версія буде не дуже цікавою.
Вони замовили вечерю, і спочатку розмова залишалася пов’язаною з інститутом, однак поступово теми змінилися, коли Елізабет запитала Данила про його життя до навчання.
— Ти завжди жив у цьому місті чи переїхав сюди вже пізніше? — запитала вона, коли офіціант приніс напої.
— Майже завжди жив тут, хоча коли був меншим, ми кілька років мешкали за кордоном через роботу батька, і спочатку мені там дуже подобалося, тому що все було новим, але з часом я почав сумувати за друзями й хотів повернутися.
— А тобі взагалі легко було знову звикнути до міста після кількох років за кордоном?
— Спочатку не дуже, тому що за цей час багато чого змінилося, друзі стали іншими, у кожного з’явилися свої справи, але потім усе поступово повернулося до нормального життя, і я вже не згадував про той період так часто.
— Тобі важливо мати багато друзів?
— Насправді ні, мені не потрібна велика компанія, де всі постійно разом, але при цьому ніхто не знає, що насправді відбувається в житті іншого, тому кілька людей, на яких можна розраховувати без зайвих пояснень, для мене набагато важливіші.
— У мене приблизно так само, хоча я ніколи про це особливо не думала, просто мені некомфортно в компаніях, де всі говорять одночасно й намагаються перекричати одне одного.
— Тоді дивно, що ти так швидко влилася в нашу групу, тому що там іноді саме так і відбувається.
— Мені просто довелося, бо якби я з першого дня сиділа сама й чекала, поки хтось підійде, то, мабуть, досі не знала б половини людей.
— А з ким тобі найпростіше спілкуватися?
Елізабет трохи замислилася, перш ніж відповісти.
— Напевно, з Мартою, тому що вона може говорити майже без перерви, і поруч із нею мені не потрібно вигадувати тему для розмови, достатньо просто слухати й час від часу щось додавати.
— Зручно, нічого не скажеш.
— А ще з тобою.
Данило підняв брови, відклавши виделку.
— Оце вже цікавіше, хоча тепер мені стало зрозуміло, чому ти так спокійно терпиш мої запитання.
— Не поспішай радіти, я сказала лише, що мені легко з тобою говорити, а не те, що тепер готова розповісти тобі все своє життя.
— Я почув різницю, але все одно вважаю це хорошим результатом за кілька днів знайомства.
— Тільки не звикай до того, що я говоритиму тобі приємні речі щодня, бо тоді дуже швидко почнеш вимагати більше.
— Пізно, я вже запам’ятав.
Елізабет похитала головою, але сперечатися не стала, і решта вечері пройшла за розмовами, які вже не вимагали від них постійно шукати нову тему.
Коли вони вийшли з ресторану, Данило запропонував трохи пройтися містом, і цього разу Елізабет погодилася майже одразу, тому що вечір був теплим, а повертатися додому відразу після вечері їй і самій не хотілося.
Вони йшли центральною вулицею, час від часу зупинялися біля вітрин, обговорювали людей, яких зустрічали дорогою, а згодом звернули до невеликого парку, де було значно тихіше.
— Ти завжди так плануєш свої вечори, щоб заздалегідь знати, куди поїдеш, де будеш вечеряти і що робитимеш після цього? — запитала Елізабет, коли вони повільно йшли алеєю.
— Ні, зазвичай усе відбувається набагато простіше, просто цього разу я хотів, щоб нам не довелося стояти посеред міста й вирішувати, куди йти, якщо раптом захочеться ще трохи побути разом.
— Вийшло непогано, хоча я досі не звикла до того, що ти майже завжди маєш готовий план.
— Тоді наступного разу можеш сама щось придумати, і я просто погоджуся, щоб ти не казала, що я весь час вирішую за двох.
— Домовилися, але тоді не скаржся, якщо мій варіант буде набагато простішим.
— Мені цікаво, що саме ти назвеш простим варіантом, тому що після сьогоднішньої вечері в мене вже є підозри, що ти можеш мене здивувати.
Вони сіли на лавку в тихій частині парку, де майже не було людей, і кілька хвилин просто спостерігали за перехожими, не намагаючись заповнити кожну паузу розмовою.
Через деякий час Данило заговорив знову.
— Можна поставити тобі одне запитання, тільки цього разу без жартів і без того, щоб ти одразу намагалася змінити тему?
— Можна, але я залишаю за собою право не відповідати, якщо запитання мені не сподобається.
— Ти взагалі довго звикаєш до людей, чи буває так, що хтось одразу викликає в тебе довіру?
— Скоріше довго, тому що я не люблю поспішати з такими речами, і навіть якщо людина мені подобається, це ще не означає, що я одразу готова розповідати їй усе про себе.
— А зі мною як виходить?
Елізабет кілька секунд мовчала, обдумуючи відповідь.
— Напевно, трохи швидше, ніж зазвичай, хоча я сама поки не знаю, добре це чи ні.
— За кілька днів уже непогано.
— Не поспішай робити висновки, бо я можу передумати, якщо ти почнеш цим хвалитися.
— Тоді нічого не казатиму, хоча мені все одно приємно це чути.
Елізабет усміхнулася, а через кілька секунд Данило обережно взяв її за руку, ніби даючи їй можливість відсунутися, якщо вона цього захоче.
— Ти не проти?
— Ні, не проти.
Вони ще деякий час сиділи мовчки, а потім вирішили повертатися, і дорогою Данило більше не намагався переводити розмову в серйозні теми, дозволяючи вечору закінчитися спокійно.
Біля будинку Елізабет зупинилася біля під’їзду й повернулася до нього.
— Дякую за вечерю, мені справді сподобалося, особливо те, що ми сьогодні не поспішали нікуди й могли нормально поговорити.
— Тоді наступного разу ти вибиратимеш місце, щоб у мене не склалося враження, ніби тільки я вирішую, куди нам іти.
— Домовилися, але я одразу попереджаю, що мій варіант може бути набагато дешевшим за сьогоднішній ресторан.
— Тільки не кажи, що поведеш мене в студентську їдальню, бо після сьогоднішньої вечері мені буде важко зробити вигляд, що це нормальний обмін.
— А що, боїшся перевірити?
— Ні, просто хочу хоча б приблизно розуміти, на що погоджуюся.
— Тоді доведеться трохи почекати, поки я сама щось придумаю.
— Добре, подивимося, що ти запропонуєш.
Елізабет уже хотіла зайти до під’їзду, коли Данило раптом згадав про їхню вчорашню розмову.
— До речі, ти завтра після занять точно будеш вільна? Я хотів попросити тебе про одну послугу, але вирішив не говорити про це сьогодні, щоб не псувати вечір зайвими справами.
— Тепер мені ще цікавіше, що саме тобі від мене потрібно, особливо після того, як ти весь вечір говорив, що нічого складного не плануєш.
— Нічого складного й справді немає, просто мені потрібно, щоб ти завтра трохи допомогла мені з однією справою, а що саме це буде, я поясню вже завтра, коли побачу тебе.
— Тобто знову залишаєш мене без відповіді?
— До завтра можеш потерпіти, тим більше, що це не щось неприємне чи небезпечне, просто невелике прохання.
— Добре, але якщо завтра виявиться, що ти спеціально так усе подав, щоб зацікавити мене, я це запам’ятаю.
— Можеш запам’ятати, а я завтра все поясню.
— Тоді до завтра.
— До завтра, Елізабет.
Вона зайшла до будинку, а Данило ще кілька хвилин залишався в автомобілі, не заводячи двигуна, і лише після того, як переконався, що вона більше не вийде, дістав телефон і відкрив чат, який кілька годин тому вже збирався залишити без відповіді.
Він швидко набрав повідомлення, деякий час дивився на екран, ніби вирішував, чи варто взагалі його надсилати, а потім натиснув кнопку відправлення й майже одразу отримав відповідь.
Повідомлення було коротким, але Данило перечитав його двічі, після чого заблокував телефон, знову розблокував, відкрив переписку та, не вагаючись більше, видалив увесь чат.
Тим часом Елізабет уже була у своїй кімнаті, залишила сумку біля ліжка й саме знімала сережки, коли телефон завібрував від нового повідомлення.
Вона взяла його до рук і побачила повідомлення від Данила:
— «Не забудь, що завтра я на тебе розраховую».
Елізабет кілька секунд дивилася на екран, а потім відповіла, що не забула, хоча сама ще не знала, чому це звичайне прохання раптом викликало в неї таке відчуття, ніби завтра їй доведеться зіткнутися з чимось, до чого вона зовсім не готова.
А Данило в цей момент уже їхав додому, тримаючи телефон екраном донизу, і, на відміну від Елізабет, прекрасно знав, чому не хотів розповідати їй про завтрашню зустріч заздалегідь.