Глава 4

— Про що ти зараз думаєш? — запитав Данило, заводячи автомобіль і помітивши, що Елізабет ще кілька секунд не відводить погляду від вікна.
— Та ні про що особливе, просто згадала, що завтра знову буде багато занять, а я ще навіть не встигла нормально розібратися з усім, що нам сьогодні задали, — відповіла вона, хоча й сама розуміла, що це була не зовсім повна правда.
— Мені здається, що ти думаєш не тільки про навчання, але я не буду допитуватися, якщо не хочеш розповідати, — спокійно сказав Данило, після чого виїхав із парковки й увімкнув музику.
Елізабет повернулася до нього й усміхнулася.
— А чому ти взагалі вирішив, що я про щось інше думаю?
— Просто помітив, що ти кілька разів подивилася назад, тому й стало цікаво, що тебе так зацікавило, — відповів він, не відводячи погляду від дороги.
— Тоді залишимо це маленькою таємницею, — сказала Елізабет, вирішивши не пояснювати, чому перед від'їздом вона звернула увагу на Артема.
Данило лише усміхнувся, не став більше розпитувати й через кілька хвилин змінив тему.
— Я вже придумав, куди ми сьогодні поїдемо, але одразу попереджаю, що розповідати тобі не буду, тому можеш навіть не намагатися випитати в мене адресу.
— Ти знову придумав якийсь сюрприз? — зацікавилася Елізабет, повертаючись до нього.
— Можна сказати й так, хоча нічого надзвичайного я не планував, просто хочу показати тобі одне місце, де мені подобається проводити час.
— Тоді я навіть не буду питати, куди ми їдемо, бо якщо ти вже вирішив залишити це в таємниці, навряд чи я зможу змусити тебе зізнатися.
— Ось і правильно, бо так буде цікавіше, — відповів Данило, і Елізабет не стримала сміху.
Дорогою вони багато говорили, і цього разу Данило розповідав не лише про інститут чи своїх друзів, а й про те, як проводить вільний час, а потім почав розпитувати Елізабет про її життя.
— А що ти зазвичай робиш після навчання, коли в тебе немає жодних справ і ніхто нікуди тебе не кличе? — поцікавився він.
— Напевно, нічого особливого, бо іноді зустрічаюся з друзями, можу подивитися якийсь фільм або просто залишитися вдома й відпочити, якщо після навчання зовсім немає сил, — відповіла Елізабет.
— А як щодо подорожей, тобі подобається кудись їздити чи ти більше любиш залишатися вдома?
— Подорожувати я люблю, просто поки що не мала можливості побувати в багатьох місцях, тому здебільшого це були короткі поїздки з друзями або родиною.
— Тоді це легко виправити, бо якщо ти справді любиш подорожі, я можу показати тобі кілька місць, де мені самому дуже подобається, і, думаю, тобі теж буде цікаво.
Елізабет здивовано подивилася на нього.
— Ти зараз говориш так, ніби ми вже давно знайомі й збираємося разом кудись їхати.
— А чому б і ні? — відповів Данило, усміхнувшись. — Ми можемо спочатку просто більше спілкуватися, а якщо нам буде добре разом, то чому б не провести десь кілька днів?
Елізабет нічого не відповіла, лише перевела погляд у вікно, бо такі слова звучали трохи несподівано, адже вони знайомі всього кілька днів, але водночас їй було приємно, що Данило вже уявляв їх разом не лише на території інституту.
Невдовзі вони зупинилися біля невеликої затишної кав'ярні, яка знаходилася трохи осторонь від головної дороги.
— Ось і мій сюрприз, — сказав Данило, вимикаючи двигун.
Елізабет озирнулася й здивовано подивилася на невелику будівлю з великими вікнами.
— Я чомусь очікувала чогось більшого, якщо ти так довго не хотів говорити, куди ми їдемо.
— Не завжди потрібно вигадувати щось велике, щоб добре провести час, а тут справді дуже хороша кава, тому я подумав, що тобі може сподобатися.
— Тоді давай перевіримо, чи справді вона така хороша, як ти кажеш.
Вони зайшли всередину й обрали столик біля вікна, а коли зробили замовлення, Данило поклав телефон на стіл екраном донизу й більше до нього не торкався.
— Ти навіть не перевірятимеш телефон? — здивувалася Елізабет, помітивши це.
— Зазвичай перевіряю, особливо якщо хтось телефонує або пише, але сьогодні не хочу відволікатися, бо ми нарешті можемо спокійно поговорити без інституту, друзів та постійного шуму навколо.
— І чому тобі так важливо поговорити саме зі мною?
— Тому що ти мені цікава, Елізабет, і мені хочеться дізнатися тебе краще, а не просто зустрічатися в коридорі між парами та обмінюватися кількома словами.
Їй було приємно це чути, хоча вона намагалася не показувати, наскільки сильно їй подобалася така увага.
Коли їм принесли каву та десерт, розмова продовжилася...
— А ти справді хочеш одного дня мати власний бізнес? — запитала вона, зацікавившись його розповіддю.
— Так, я давно про це думаю, тому що не хочу все життя залежати від батьків і просто витрачати те, що вони заробили, хоча зараз мені й не доводиться особливо про щось переживати.
— Якщо чесно, я думала, що тебе цілком влаштовує таке життя, адже в тебе є все, що багато хто хотів би мати.
— Мене багато що влаштовує, і я не збираюся вдавати, що мені погано живеться, але це зовсім не означає, що я не хочу чогось досягти самостійно.
Елізабет уважно подивилася на нього, бо ця розмова трохи змінила її перше враження про Данила, і тепер вона бачила в ньому не лише хлопця з дорогим автомобілем та гарним одягом, а людину, яка теж має свої плани й хоче чогось досягти.
Вони просиділи в кав'ярні майже годину, після чого вийшли на вулицю, і Данило запропонував провести її додому.
— Я можу сама доїхати або пройтися, якщо ти поспішаєш, — сказала Елізабет.
— Я нікуди не поспішаю, тому можу пройти з тобою, якщо ти не проти.
— Не проти, просто не хочу, щоб ти через мене витрачав час.
— Якби я хотів швидше поїхати додому, то не залишався б із тобою ще на годину, тому не переживай.
Вони повільно йшли вулицею, продовжуючи говорити про звичайні речі, і Елізабет почувалася поруч із Данилом дедалі вільніше, бо він умів підтримати розмову й не давав їй ніяковіти навіть тоді, коли між ними виникала коротка пауза.
Коли вони дійшли до її будинку, Данило зупинивсч.
— Тоді завтра о сьомій? — запитав він, нагадуючи про вечерю, на яку запросив її ще напередодні.
— О сьомій, — підтвердила Елізабет.
— Ти точно не передумала після сьогоднішнього дня?
— Поки що ні, тому можеш не хвилюватися.
— Добре, тоді завтра я заїду за тобою о сьомій, і цього разу обіцяю, що не буду вигадувати ніяких сюрпризів без попередження.
Елізабет засміялася.
— Подивимося, чи дотримаєшся ти цієї обіцянки.
Данило попрощався з нею та пішов до автомобіля, але коли вже відчинив дверцята, почув її голос.
— Даниле!
Він обернувся.
— Я хотіла сказати, що мені справді сподобався цей день, і дякую тобі за те, що запросив мене.
— Я радий це чути, бо мені теж було добре з тобою, і я сподіваюся, що завтра ми проведемо час не гірше.
Елізабет зайшла до будинку, а через кілька хвилин, коли вона вже була у своїй кімнаті, телефон подав сигнал про нове повідомлення.
Данило: «Я вже скучив, хоча ми розійшлися зовсім недавно».
Елізабет подивилася на екран і відповіла:
Елізабет: «Ми розійшлися хвилин десять тому, тому, думаю, ти трохи перебільшуєш».
Відповідь прийшла майже одразу.
Данило: «Можливо, але мені справді хочеться бачити тебе частіше, тому десять хвилин без тебе сьогодні здалися довшими, ніж зазвичай».
Елізабет прочитала повідомлення й усміхнулася, після чого поклала телефон поруч із собою та ще кілька хвилин думала про завтрашню вечерю.
Вона ще не знала, що ця зустріч стане для них важливим кроком, і зараз їй просто хотілося знову побачити Данила, поговорити з ним та зрозуміти, чи може їхнє знайомство перерости у щось більше.
Артем цього вечора теж думав про Елізабет, але не наважувався їй написати, тому що вони знали одне одного зовсім недовго, а він не хотів створювати враження людини, яка втручається в її життя, особливо після того, як бачив, що вона поїхала з Данилом.