Глава 3

— Ти завжди так швидко погоджуєшся на пропозиції незнайомих хлопців? — запитав він із легкою усмішкою.

Елізабет повернула голову до нього й усміхнулася у відповідь.

— Ні, не завжди. Просто сьогодні вирішила ризикнути.

— Тоді мені пощастило.

— Не поспішай радіти, ми ще навіть не доїхали.

Данило засміявся, і ця реакція сподобалася Елізабет більше, ніж його дорогий автомобіль чи бездоганний вигляд, адже за кілька годин у інституті вона встигла скласти про нього певне враження, але зараз уперше побачила його без звичного оточення одногрупників, і він здався їй набагато простішим та приємнішим, ніж вона очікувала.

— Я знаю одне місце неподалік від міста, — сказав Данило. — Там спокійно, можна нормально поговорити, а ще там непогано годують.

— Ти часто приводиш туди дівчат?

Він на секунду замовк, після чого подивився на неї й відповів:

— Сьогодні вперше привіз тебе.

— Гарна відповідь.

— А вона ще й чесна.

За вікном поступово залишалися позаду знайомі вулиці, будинки та шумний центр міста, а Елізабет, дивлячись на дорогу, ловила себе на думці, що зовсім не шкодує про своє рішення поїхати з ним, хоча ще вранці навіть не знала, що цей хлопець існує.

Через деякий час вони зупинилися біля невеликого затишного ресторану, розташованого трохи осторонь від дороги, де навколо було багато зелені, а за невисоким парканом виднілося невелике озеро.

— Ти серйозно? — здивувалася Елізабет, коли вийшла з автомобіля.

— А що не так?

— Я думала, ти повезеш мене кудись у центр.

— Тоді наступного разу поїдемо в центр, якщо після сьогоднішнього захочеш зустрітися зі мною ще раз.

Вона нічого не відповіла, але усміхнулася, і Данило, помітивши це, відкрив перед нею двері ресторану.

Усередині було досить тихо, тому вони без проблем знайшли вільний столик біля вікна, звідки відкривався вид на озеро. Елізабет переглянула меню, а Данило тим часом розповідав їй про інститут, викладачів та кількох студентів, яких вона ще майже не знала, і поступово розмова стала настільки невимушеною, що вона перестала думати про те, як мало часу вони знайомі.

— А чому ти змінила спеціалізацію саме зараз, і переїхала до нас? — запитав Данило, відклавши меню.

Елізабет на мить замислилася.

— Я довго про це думала, просто не хотіла робити поспішний вибір. Спочатку здавалося, що я маю закінчити те, що почала, але потім зрозуміла, що не хочу витрачати ще кілька років на те, що мені зовсім не подобається, і до того ж я хотіла спробувати щось цікаве та нове. Батьки мені запропонували взяти участь у програмі за обміном студентам, от я і погодилась. 

— Значить, ти не боїшся щось змінювати?

— Боюся, звичайно. Просто іноді ще страшніше залишатися там, де тобі погано.

Данило кілька секунд дивився на неї, а потім кивнув.

— Мені подобається твоя відповідь.

— Чому?

— Бо більшість людей просто пливе за течією, навіть коли розуміє, що їм це не підходить.

Елізабет здивувалася, адже до цього моменту вона бачила в ньому переважно хлопця, який любить красиві речі, увагу та легке життя, а тепер уперше почула від нього щось особисте.

— А ти сам завжди робиш те, що хочеш?

— Не завжди, — відповів Данило після короткої паузи. — Але стараюся.

— Напевно, тобі легко, коли в тебе є гроші.

Він усміхнувся, але цього разу не жартував.

— Гроші багато чого спрощують, це правда. Але вони не допомагають зрозуміти, хто поруч із тобою через тебе самого.

Елізабет не очікувала почути від нього саме це, тому на кілька секунд замовкла, а потім перевела погляд на вікно.

— Ти зараз намагаєшся мене переконати, що за всім цим ховається дуже серйозна людина?

— Ні, — засміявся Данило. — Я просто хочу, щоб ти не робила висновків після одного дня.

— Добре, тоді подивимося.

Їхня розмова тривала майже пів години, і за цей час Елізабет дізналася, що Данило любить подорожувати, не дуже захоплюється навчанням, але завжди намагається не відставати, а ще мріє одного дня зайнятися власною справою, хоча поки що не знає, якою саме вона буде.

Вони знову сіли в авто і поїхали в інститут. В після інституту Данило знову підвіз її додому.

На зворотному шляху додому Елізабет уже не почувалася такою настороженою, як на початку поїздки, і коли автомобіль зупинився біля її будинку, вона не поспішала виходити, бо їй не хотілося, щоб цей день закінчувався саме зараз.

— До завтра? — запитав Данило.

— До завтра.

Вона вийшла з автомобіля й попрямувала до будинку, але перед самими дверима обернулася, побачила, що Данило все ще чекає, поки вона зайде, і лише тоді усміхнулася та зайшла всередину.

Того вечора Елізабет кілька разів дивилася на телефон, хоча сама не могла пояснити, чого саме чекала, і коли нарешті побачила повідомлення від Данила, її усмішка з'явилася сама собою.

«Мені сподобався сьогоднішній день. Думаю, завтра буде ще цікавіше».

Вона перечитала повідомлення двічі, а потім відповіла:

«Подивимося, Даниле».

Наступного ранку Елізабет прокинулася трохи раніше, ніж зазвичай, хоча напередодні зовсім не планувала вставати так рано, і поки збиралася до інституту, кілька разів ловила себе на думці про вчорашній день, згадуючи розмову з Данилом, його жарти та те, як легко вони знайшли спільну мову, але разом із цими думками чомусь згадувався й Артем, який зовсім не намагався привернути її увагу, хоча ще в перший день справив на неї приємне враження.
Коли Елізабет зайшла до аудиторії, там уже були Марта, Софія та Денис, які щось жваво обговорювали, а біля вікна сидів Артем і переглядав конспект.
— Доброго ранку, — привіталася Елізабет, знімаючи куртку.
Артем підняв голову й усміхнувся.
— Доброго ранку. Як тобі вчорашній день?
— Непогано.
— Судячи з твоєї усмішки, навіть дуже непогано.
Елізабет засміялася.
— Це так помітно?
— Трохи.
— Тоді не буду приховувати, мені справді сподобалося.
Артем нічого більше не запитував, хоча Елізабет помітила, що він на кілька секунд опустив погляд на свій конспект, ніби не хотів показувати, що його це зачепило.
— А ти що вчора робив? — запитала вона, сідаючи поруч.
— Нічого особливого. Після занять поїхав додому, потім ще трохи готувався до сьогоднішньої пари.
— Ти завжди так серйозно ставишся до навчання?
— Не завжди, але якщо вже почав щось робити, то не люблю залишати на потім.
— Треба було мені ще вчора з тобою познайомитися, тоді, можливо, я б теж сьогодні щось підготувала.
— Ще не пізно.
— Ти пропонуєш мені допомогу?
— Тільки якщо вона тобі потрібна.
Елізабет подивилася на нього й усміхнулася.
— Можливо, скористаюся.
Розмова перервалася, коли до аудиторії зайшов викладач, але протягом пари Елізабет кілька разів зверталася до Артема із запитаннями, а він спокійно пояснював їй матеріал, показував, де саме шукати потрібну інформацію в підручнику, і щоразу терпляче чекав, поки вона все запише.
Після заняття вони разом вийшли в коридор, і Елізабет раптом зрозуміла, що їй подобається таке спілкування, тому що поруч із Артемом їй не потрібно було думати, що сказати або як поводитися, адже розмова виникала сама собою.
— Ти сьогодні вільний після занять? — запитала вона.
Артем здивовано подивився на неї.
— Начебто так. А що?
— Хотіла попросити тебе показати мені бібліотеку, бо я досі не знаю, де вона знаходиться.
— Можу показати.
— Тоді домовилися.
Вони саме повернули за поворот, коли перед ними з'явився Данило.
Він стояв біля вікна й розмовляв із Денисом, але щойно побачив Елізабет, одразу попрощався з ним і підійшов.
— А я вже думав, що ти про мене забула.
— Ми бачилися вчора ввечері, — усміхнулася вона.
— Це було вчора, а сьогодні вже новий день.
— І що ти хочеш сказати?
— Що мені знову хочеться тебе побачити.
Елізабет не встигла відповісти, бо Данило простягнув їй невеликий паперовий пакет.
— Це тобі.
Вона здивовано взяла його.
— Що там?
— Подивишся сама.
Елізабет відкрила пакет і побачила невелику коробку з шоколадом.
— Даниле, навіщо?
— Просто захотів тебе порадувати.
— Ти всім дівчатам даруєш шоколад наступного дня після першого побачення?
Денис, який проходив неподалік, почув це й засміявся.
— О, почалося.
Данило кинув на нього погляд.
— Іди своєю дорогою.
— Уже йду.
Елізабет засміялася, а Данило знову подивився на неї.
— До речі, після занять я заберу тебе.
— Куди?
— Не скажу.
— Знову сюрприз?
— Цього разу маленький.
— А якщо я не погоджуся?
— Тоді доведеться придумати щось таке, щоб ти погодилася.
— Самовпевнений.
— Просто не хочу втрачати шанс провести з тобою ще один вечір.
Елізабет хотіла щось відповісти, але помітила Артема, який стояв трохи осторонь і чекав, поки вона закінчить розмову.
— Я сьогодні вже домовилася з Артемом, — сказала вона.
На обличчі Данила на мить з'явилося невдоволення, але він швидко його приховав.
— З Артемом?
— Так. Він покаже мені бібліотеку.
— Тоді після бібліотеки я тебе заберу.
Елізабет здивовано подивилася на нього.
— Ти навіть не знаєш, скільки часу я там буду.
— Напишеш мені.
— А якщо не напишу?
— Тоді я сам напишу.
Артем ледь усміхнувся, але нічого не сказав, а Елізабет лише похитала головою.
— Добре, подивимося.
— Я сприйму це як згоду.
Данило нахилився трохи ближче й тихіше додав:
— І ще одне.
— Що?
— Завтра я заберу тебе після занять без жодних інших планів.
— Це ще чому?
— Бо хочу запросити тебе на вечерю.
— Даниле, ти вже все вирішив за мене.
— Ні, — відповів він. — Я просто дуже хочу тебе побачити.
Цього разу Елізабет не стала сперечатися, лише усміхнулася, і Данило, задоволений її реакцією, відійшов.
— Він швидко діє, — тихо сказав Артем.
Елізабет подивилася на нього.
— Так.
— Тобі це подобається?
Вона замислилася, перш ніж відповісти.
— Якщо чесно, так. Мені подобається, що він не приховує свого ставлення до мене.
Артем кивнув, хоча його вираз обличчя став трохи серйознішим.
— Зрозуміло.
— А тобі це не подобається?
— Це не моя справа.
— Але ти так сказав, ніби маєш іншу думку.
Артем подивився на неї й після короткої паузи відповів:
— Можливо, маю. Просто не хочу нав'язувати її тобі.
Елізабет кілька секунд мовчала, бо вперше відчула, що за його спокійною поведінкою може ховатися набагато більше, ніж вона думала.
Після останньої пари вони разом пішли до бібліотеки, і Артем показав їй не тільки сам зал, а й місце, де можна було спокійно готуватися до занять, розповів, у які дні там найменше студентів, і навіть знайшов для неї кілька книг, які могли знадобитися для навчання.
— Дякую, — сказала Елізабет, коли вони вийшли звідти. — Без тебе я б ще тиждень шукала це місце.
— Тепер вже будеш все знати.
— Мені подобається, що ти завжди можеш допомогти.
Артем усміхнувся.
— Тоді звертайся.
Саме в цей момент телефон Елізабет завібрував.
На екрані висвітилося повідомлення від Данила:
«Я вже біля інституту. Чекаю тебе».
Вона прочитала його й мимоволі усміхнулася.
Артем помітив це, але нічого не сказав.
Вони разом спустилися сходами, і біля входу Елізабет побачила Данила, який стояв біля автомобіля та чекав на неї.
— Побачимося завтра, — сказала вона Артему.
— До завтра.
Елізабет підійшла до Данила, а Артем ще кілька секунд стояв біля входу, спостерігаючи, як вони сідають в автомобіль.