Глава 2

Елізабет студентка за обміном із США, зараз проживала в однієї української сім'ї, навчалася в інституті.

Елізабет ще кілька секунд стояла біля своєї парти, не знаючи, що відповісти на пряме запитання Данила, адже вони справді познайомилися лише кілька годин тому, а він уже поводився так упевнено, ніби був переконаний, що між ними обов'язково має щось статися.

— То що скажеш? — поцікавився він, трохи нахиливши голову набік.

— Про що саме?

— Про обід.

Елізабет усміхнулася, хоча поки що не поспішала давати остаточну відповідь.

— Я ще не знаю.

— Тоді я допоможу тобі визначитися.

— Це як?

— Поїдеш зі мною, і все зрозумієш.

Вона хотіла щось відповісти, але Марта, яка саме складала речі до сумки, не втрималася від усмішки й вирішила втрутитися в їхню розмову.

— Даниле, ти хоча б дай людині трохи звикнути до нового інституту, перш ніж почнеш її кудись тягнути.

— А хто сказав, що я її тягну? — спокійно відповів Данило. — Я просто запрошую її на обід.

— Дуже переконливо запрошуєш, — усміхнулася Марта.

Данило лише посміхнувся у відповідь, а потім знову перевів погляд на Елізабет, очікуючи від неї рішення.

— Ну?

Елізабет подивилася на Марту, ніби сподівалася отримати від неї якусь підказку, але та лише знизала плечима, даючи зрозуміти, що вирішувати вона повинна сама.

— Вирішуй сама.

Елізабет знову подивилася на Данила й на кілька секунд замислилася, адже ще не могла сказати, що добре його знає, проте щось у його поведінці вже привертало її увагу.

Можливо, їй подобалася його впевненість, із якою він говорив і поводився, або те, як легко він почувався серед інших людей, ніби йому не потрібно було докладати жодних зусиль, щоб бути помітним і впевненим у собі.

Вона ще майже нічого про нього не знала, але перше враження від Данила було приємним, тому після короткої паузи Елізабет нарешті погодилася.

— Добре, можемо пообідати.

На обличчі Данила одразу з'явилася задоволена усмішка.

— Я знав, що ти погодишся.

— Не будь таким упевненим.

— А чому б і ні?

— Бо ти можеш помилитися.

— З тобою? Навряд.

Елізабет похитала головою, хоча сама не змогла приховати усмішки, адже ця його самовпевненість чомусь не дратувала її так, як мала б.

— Тоді після занять.

— Домовилися.

Данило дістав телефон і, трохи наблизившись до неї, запитав:

— Дай свій номер.

Елізабет на мить вагалася, адже вони були знайомі зовсім недовго, але все ж назвала йому свій номер.

Данило швидко записав його у свої контакти, після чого відправив їй коротке повідомлення, і майже одразу телефон Елізабет завібрував у руці.

Вона подивилася на екран.

«Тепер ти точно від мене не втечеш».

Елізабет прочитала повідомлення й засміялася.

— Ти завжди такий?

— Який?

— Самовпевнений.

— Ні не завжди звісно.

— А коли ні?

Данило на секунду замислився, ніби справді намагався пригадати хоча б один такий випадок.

— Не пам'ятаю вже якщо чесно, коли в останнє було щось схоже.

Марта, яка стояла поруч і все чула, тихо засміялася.

— Бачиш? Я ж казала.

Данило лише посміхнувся, після чого вийшов з аудиторії, залишивши Елізабет та Марту самих.

Елізабет ще кілька секунд дивилася йому вслід, а потім повернулася до Марти.

— Він завжди так поводиться?

— Приблизно завжди.

— І дівчата не сердяться?

— Деякі сердяться, а деякі закохуються.

— А ти?

— Я? — Марта засміялася. — Я його знаю занадто давно, щоб закохатися.

Елізабет теж усміхнулася, а потім із цікавістю запитала:

— Значить, він користується популярністю?

— Ще й якою.

Марта зітхнула, застібаючи свою сумку, а потім додала:

— У Данила є все, гарна машина, дорогий одяг, він легко знаходить спільну мову з людьми, та й зовні, якщо чесно, досить симпатичний, тому для багатьох дівчат у ньому вже є все необхідне, щоб звернути на нього увагу.

Елізабет нічого не відповіла, хоча сама розуміла, що Данило був привабливим хлопцем і вмів справляти враження.

Проте вона не знала, чи справді її цікавили його гроші, машина або дорогий одяг, адже поки що їй просто хотілося краще його пізнати й зрозуміти, якою людиною він є насправді.

Коли студенти почали виходити з аудиторії, Елізабет побачила Артема, який стояв біля вікна в коридорі та гортав щось у телефоні.

Він помітив її, прибрав телефон до кишені й усміхнувся.

— Ти вже знайшла потрібні кабінети?

— Поки що так, — відповіла Елізабет. — Хоча ще можу заблукати.

— Якщо що, кажи, я покажу.

— Дякую.

Артем на секунду перевів погляд на Марту, а потім знову подивився на Елізабет.

— Ти вже знайшла, з ким пообідати?

Елізабет усміхнулася.

— Так.

— З Данилом?

Вона трохи здивувалася його запитанню.

— Ти чув?

— Він не дуже тихо говорив.

Елізабет засміялася.

— Так, із ним.

Артем лише кивнув.

— Добре.

Він сказав це спокійно, без помітного невдоволення, але Елізабет чомусь здалося, що після її відповіді його усмішка стала трохи стриманішою.

— А ти? — запитала вона. — Ти вже знаєш, де будеш обідати?

— Напевно, у студентській їдальні.

— Сам?

— Мабуть.

Елізабет кілька секунд подумала, а потім запропонувала:

— Тоді приєднуйся до нас.

Артем на мить здивовано подивився на неї, ніби не очікував почути таку пропозицію.

— До вас?

— Якщо хочеш.

Він уже збирався щось відповісти, але Марта, яка стояла поруч, вирішила попередити можливу незручність.

— Не думаю, що Данило буде проти, але краще його запитати.

Елізабет замислилася, адже справді не хотіла, щоб через її пропозицію виникла якась незручна ситуація.

— Тоді іншим разом.

— Добре, — спокійно відповів Артем.

Він не образився, не почав нічого пояснювати й не намагався переконати її змінити рішення, а просто попрощався та пішов у протилежний бік коридору.