Глава 1

Ранкове сонце повільно піднімалося над містом, розсипаючи золотаве світло по дахах будинків. Після літніх канікул інститут знову ожив: біля центрального входу юрмилися студенти, хтось голосно вітався із друзями, хтось поспішав зробити спільне фото, а хтось, навпаки, стояв осторонь, розгублено розглядаючи незнайомі обличчя.

Для більшості цей день був початком нового навчального року.

А для Елізабет — початком зовсім нового життя.

Вона стояла трохи осторонь від натовпу, тримаючи в руках невелику сумочку й раз у раз поправляючи пасмо волосся, яке вперто спадало їй на обличчя.

— Третій курс... — тихо промовила вона сама до себе. — А відчуття таке, ніби я першокурсниця.

І справді, усе навколо було для неї новим.

Новий інститут. Новий факультет. Нові викладачі. Нові люди.

Ще кілька місяців тому Елізабет навчалася зовсім за іншим профілем. Проте з часом зрозуміла, що обрала не той напрямок, яким хоче займатися в майбутньому. Довго вагалася, сумнівалася, розмовляла з батьками, але зрештою наважилася на зміни.

Тепер вона мала продовжити навчання вже на третьому курсі, але за новою спеціальністю.

Елізабет глибоко вдихнула.

— Ну що ж... назад дороги немає.

На подвір'ї поступово ставало тихіше.

На невелику сцену перед головним входом піднявся директор інституту.

Він поправив мікрофон, окинув поглядом студентів і викладачів, після чого на його обличчі з'явилася доброзичлива усмішка.

— Дорогі студенти і викладачі!

Гомін одразу стих.

— Сьогодні, у цей всесвітній день знань, я радий вітати вас із початком нового навчального року!

Директор зробив невелику паузу, дозволяючи кожному почути його слова.

— Для когось із вас сьогодні розпочинається абсолютно новий етап. Хтось уперше переступає поріг нашого інституту, а для когось ці стіни вже давно стали рідними. Та незалежно від того, який це для вас курс, я бажаю кожному з вас упевненості у власних силах, терпіння та натхнення.

Десь у натовпі почувся тихий сміх, а декілька студентів переглянулися між собою.

Директор продовжив:

— Нехай ці дні пройдуть чудово, навчання буде успішним, а оцінки — хорошими. Бажаю вам не боятися труднощів, адже саме вони часто допомагають нам зрозуміти, чого ми насправді варті.

— І пам'ятайте: студентські роки — це не лише лекції, іспити та заліки. Це нові знайомства, дружба, перші серйозні рішення, мрії та, можливо, навіть кохання.

Останні слова викликали серед студентів пожвавлення.

Елізабет мимоволі усміхнулася.

Вона ще не знала, наскільки пророчими виявляться слова директора.

— Тож у добрий шлях, дорогі викладачі та студенти! Нехай цей навчальний рік принесе кожному з вас нові можливості, перемоги й незабутні моменти. Зі святом!

Почулися оплески.

Елізабет також плескала разом з усіма, дивлячись на будівлю інституту.

Вона ще не знала, що саме сьогодні зустріне людей, які повністю змінять її життя.

Одного з них вона покохає.

Іншого — спочатку не помітить.

А згодом зрозуміє, що зробила найбільшу помилку у своєму житті.

Та поки що перед нею був лише перший день.

Перший день нового навчального року.

І перша сторінка історії, про яку вона ще навіть не здогадувалася.

Після урочистої частини студенти поступово почали розходитися по аудиторіях, і просторий двір інституту, який ще кілька хвилин тому був наповнений гомоном, сміхом та привітаннями, поволі спорожнів, а галасливі компанії зникали за дверима будівлі, поспішаючи зайняти свої місця перед початком першої пари.
Елізабет ще кілька хвилин стояла біля входу, тримаючи в руках аркуш із номером аудиторії, і зосереджено вдивлялася в напис, намагаючись запам'ятати, куди саме їй потрібно йти.
— Триста дванадцята... — тихо пробурмотіла вона, піднявши погляд на сходи. — Третій поверх. Чудово.
Вона поправила сумочку на плечі, зробила глибокий вдих і рушила сходами нагору, намагаючись не показувати власного хвилювання, хоча серце чомусь билося трохи швидше, ніж зазвичай.
У коридорах було людно, і з кожним кроком Елізабет дедалі сильніше відчувала, наскільки незвичним для неї було це місце. Хтось поспішав до своєї групи, хтось зустрічав друзів після довгої літньої перерви й радісно обіймав їх, хтось уже встигав ділитися враженнями від канікул, а біля вікон невеликими компаніями стояли студенти, які, здавалося, знали одне одного цілу вічність.
Елізабет почувалася трохи чужою серед цього галасу, адже для більшості присутніх це був звичайний перший день після канікул, тоді як для неї він означав повернення до навчання в абсолютно новому середовищі, де вона поки не знала майже нікого.
Ще кілька місяців тому вона навіть не могла уявити, що опиниться тут.
Вона довго вагалася, перш ніж наважитися змінити профіль навчання, адже попереду залишався вже третій курс, а починати все фактично спочатку завжди непросто. Проте Елізабет нарешті зрозуміла, що не хоче витрачати роки на справу, яка перестала приносити їй задоволення, тому зробила вибір на користь того, що справді її цікавило.
Тепер залишалося лише звикнути.
Нарешті вона знайшла потрібну аудиторію.
Двері були прочинені, і Елізабет обережно заглянула всередину, побачивши за партами кількох студентів, які вже встигли зайняти свої місця.
— Перепрошую... це група третього курсу? — несміливо запитала вона.
Дівчина, яка сиділа біля вікна, підняла голову й одразу привітно усміхнулася.
— Так, саме вона. Ти, мабуть, Елізабет?
— Так.
— Заходь, ми тебе чекаємо.
Елізабет зайшла до аудиторії, трохи ніяково усміхаючись, адже не звикла бути центром уваги навіть на кілька секунд.
— Я Марта, — представилася дівчина біля вікна, показуючи на студентів, які сиділи неподалік. — А це Софія, Денис і Максим.
— Приємно познайомитися, — відповіла Елізабет.
— Сідай біля мене, тут ще є вільне місце, — запропонувала Марта, посунувши свою сумку.
— Дякую.
Елізабет сіла поруч і поставила сумочку на спинку крісла, після чого озирнулася довкола, намагаючись запам'ятати хоча б кілька облич.
Поступово до аудиторії почали заходити інші студенти, і приміщення наповнилося розмовами, сміхом та звуками пересування стільців. Хтось уже знав одне одного роками, хтось обговорював літні поїздки, а хтось просто радів можливості знову побачити друзів.
Через кілька хвилин Софія повернулася до Елізабет і з цікавістю запитала:
— Ти справді перевелася до нас уже на третій курс?
— Так.
— А чому вирішила змінити спеціальність так пізно? — здивувалася дівчина.
Елізабет на мить замислилася, перш ніж відповісти.
— Просто зрозуміла, що хочу займатися зовсім іншим, а залишатися на попередній спеціальності тільки через те, що вже витратила на неї два роки, не мало сенсу.
— Рішуча, — усміхнулася Марта. — Я б на таке точно не наважилася.
— Я теж довго вагалася, повір, — зізналася Елізабет. — Просто в якийсь момент зрозуміла, що якщо не зроблю цього зараз, потім шкодуватиму.
— Значить, не така вже й боязка, як хочеш здаватися.
Елізабет засміялася, і напруга, яка тримала її від самого ранку, нарешті трохи відступила.
Здавалося, нова група була не такою страшною, як вона собі уявляла, і, можливо, адаптуватися тут буде значно легше, ніж вона думала.
Саме в цей момент двері аудиторії знову відчинилися.
Усередину зайшов хлопець.
Високий, темноволосий, у простій світлій сорочці та джинсах, він тримав у руках кілька підручників і виглядав трохи схвильованим, ніби поспішав, але все ж таки встиг.
— Вибачте, я не запізнився? — запитав він, озирнувшись на присутніх.
— Ще ні, — відповіла Марта. — Викладача поки немає.
Хлопець полегшено видихнув і пройшов до вільного місця, але, проходячи повз Елізабет, випадково зачепив її сумочку.
— Ой, вибач, — одразу сказав він, зупинившись.
— Нічого страшного.
— Точно? Я не перекинув її?
— Точно, все гаразд.
Він усміхнувся, і ця усмішка здалася Елізабет щирою та трохи сором'язливою.
— Я Артем.
— Елізабет.
— Знаю, — усміхнувся він. — Ти новенька.
— Не зовсім. Я просто перевелася на іншу спеціальність.
— Тоді ласкаво просимо до нашої групи.
— Дякую.
Артем сів через кілька парт від неї й більше не привертав до себе уваги.
Елізабет навіть не надала особливого значення цій короткій розмові, вважаючи її звичайним знайомством між студентами, яких тепер чекало спільне навчання.
Через кілька хвилин у коридорі почувся гучний сміх, а потім двері аудиторії відчинилися, і всередину зайшов ще один хлопець.
Цього разу увага майже всіх мимоволі переключилася на нього.
Він був одягнений дорого й бездоганно: темне волосся акуратно вкладене, сорочка ідеально сиділа на плечах, а на зап'ясті блиснув дорогий годинник. Упевнена хода, спокійний погляд і легка усмішка створювали враження людини, яка звикла до уваги й абсолютно не сумнівається у власній привабливості.
— Нарешті ти прийшов, — вигукнув Денис.
— А я й не поспішав, — безтурботно відповів хлопець.
— Ти знову на машині приїхав?
— А як іще? — здивувався він, ніби не розумів, навіщо взагалі ставити таке запитання.
Хтось із хлопців засміявся.
Данило недбало кинув ключі від автомобіля на стіл і повільно оглянув аудиторію, ніби лише тепер вирішив звернути увагу на тих, хто тут був.
Саме тоді його погляд зупинився на Елізабет.
Усього на кілька секунд.
Але цього вистачило, щоб на його обличчі з'явилася зацікавлена усмішка.
— А це хто? — запитав він.
Марта нахилилася до Елізабет і тихо пояснила:
— Це Данило.
А потім, уже голосніше, додала:
— Елізабет, наш місцевий мажор.
— Не слухай її, — усміхнувся Данило. — Вона просто заздрить.
— Звичайно, — фиркнула Марта.
Данило підійшов ближче й зупинився біля парти Елізабет.
— Ти новенька?
— Так.
— Я Данило.
— Елізабет.
Він на секунду затримав на ній погляд.
— Гарне ім'я.
Елізабет ледь помітно усміхнулася.
Данило усміхався так упевнено, ніби був переконаний, що його зовнішність, манера поведінки та ця легка самовпевненість неодмінно справлять на неї враження.
І, на його щастя, враження він справді справив.
— Ти раніше тут не навчалася? — поцікавився він.
— Ні. Я перевелася на іншу спеціальність.
— Тоді тобі пощастило.
— Чому? — здивувалася Елізабет.
Данило усміхнувся ще ширше.
— Тепер у тебе є я.
За сусідньою партою хтось тихо засміявся, а Марта закотила очі.
Елізабет похитала головою, намагаючись приховати усмішку.
— Самовпевнений.
— Зате чесний, — одразу відповів Данило.
Він сів на вільне місце навпроти неї, явно не збираючись втрачати можливість продовжити знайомство.
Артем, який увесь цей час мовчки переглядав свій конспект, на секунду підняв очі.
Він нічого не сказав, лише подивився на Данила, потім на Елізабет і знову опустив погляд до зошита, ніби вирішив не втручатися.
Через кілька хвилин до аудиторії зайшов викладач, і всі розмови поступово стихли.
Розпочалося перше заняття.
Елізабет намагалася уважно слухати викладача й занотовувати основні моменти, проте час від часу відчувала на собі погляд Данила. Він явно не збирався приховувати свого інтересу й кілька разів усміхався їй, коли їхні погляди випадково зустрічалися.
Артем поводився зовсім інакше.
Він не намагався привернути її увагу, не жартував через кожні кілька хвилин, не хвалився своїм життям і не демонстрував нічого особливого, проте в його поведінці була якась спокійна природність, яка поступово привертала увагу, хоча Елізабет поки сама цього не усвідомлювала.
Під час заняття в її ручці раптом закінчилося чорнило.
Вона кілька разів спробувала щось написати, але на папері залишалися лише бліді лінії.
Артем помітив це й, не привертаючи зайвої уваги, простягнув їй свою ручку.
— Візьми.
Елізабет здивовано подивилася на нього.
— А ти?
— У мене ще одна є.
— Дякую.
— Нема за що.
Елізабет усміхнулася й повернулася до конспекту.
Це був лише маленький жест, настільки звичайний і непомітний, що через кілька хвилин вона майже перестала про нього думати.
Після заняття студенти почали збирати речі, хтось одразу вийшов у коридор, а хтось залишився, щоб обговорити розклад.
Данило підійшов до Елізабет першим.
— Ти сьогодні вільна?
Вона здивовано подивилася на нього.
— Навіщо?
— Хочу показати тобі інститут, а потім можемо десь пообідати.
— Ми знайомі лише кілька годин.
— І що? — Данило усміхнувся так, ніби це зовсім не було перешкодою. — Мені здається, цього достатньо, щоб зрозуміти, що ти мені сподобалася.
Елізабет на мить розгубилася, адже не очікувала такої прямоти від людини, з якою познайомилася лише сьогодні.
Вона не знала, що відповісти, а неподалік Артем мовчки збирав свої речі, і він почув ці слова.
Його руки на мить завмерли, а на обличчі промайнуло щось схоже на розчарування, проте вже за секунду він знову став таким самим спокійним, яким був раніше.
А Елізабет навіть цього не помітила.