Розділ 19. Марні надії

Коли тобі кажуть, що все починає налагоджуватись — ти дивишся на це тверезо. Я вже знаю, що таке рак — це не похід в кіно… Я бачила, як він з’їдає мою рідну людину, саме тому я не буду рано вирощувати в собі надію на краще.

Я вже не рахую дні. Їхній перебіг перетворився на розмиту лінію — я просто існую в цьому потоці. Десь між крапельницями, тишею лікарняного коридору й сторінками нового тексту. Часом здається, що я живу більше в книзі, ніж у тілі, яке щодня все більше здає позиції. Але поки я пишу — я живу. Це все, що я можу зараз.

«Він тримав її за зап’ястя, міцно, ніби боявся, що вона знову зникне.

— Не треба нічого говорити, — прошепотіла вона, дивлячись крізь нього, крізь спогади і біль. — Ми вже сказали забагато.

— Але я хочу, щоб ти знала: я б все одно вибрав тебе. Навіть, якщо б знав, чим усе це скінчиться…»

Роман приходив до мене щоразу, як у нього був вільний час. Зараз він знову був тут, але не сам. З ним була його мама, я побачила її здалеку — в очах сяяла така м’якість, така тривожна ніжність, що мене одразу почало стискати зсередини. Вона навіть не зупинилась, підійшла і обійняла мене, міцно, як рідну, як свою. А я не втрималась — сльози потекли самі.

— Моя хороша, — вона гладила мене по спині, по плечах, потім взяла мої долоні в свої ї подивилась в очі. — Я щодня молилася за тебе, і ти така сильна, моя дівчинко.

Я лише кивнула, слова були зайвими. Їх стільки вже було — тепер усе вирішує тиша й дотик.

Роман стояв трохи осторонь, але очі його ні на мить не відривалась від мене. Коли мама відійшла, він підійшов, обережно, ніби боявся зламати мене. І, мабуть, десь у ньому така думка справді жила, але він не питав, не тиснув. Просто взяв за руку і стиха сказав.

— Сьогодні добре виглядаєш.

— Дякую, це напевно від слів твоєї мами.

— А ще, можливо, від того, що ти не одна.

Я всміхнулась, трохи криво, трохи крізь біль, але по-справжньому. У двері постукали, лікар Арсен Валер’янович зайшов, як завжди — чіткий, зібраний, але з особливим виразом очей, коли дивився на мене.

— Алю, сьогодні я приніс тобі хороші новини. Аналізи стабілізувалися, організм активно бореться. І, здається мені, що ти ще всі нам дасиш фору, — його голос був спокійний, але в очах світилась радість.

Я вдячно кивнула, але в мені не заворушилось нічого. Ні віри, ні радості. Я боялась надії. Вона — найболючіше з почуттів, бо саме вона вміє розбивати тебе до краплі, коли не виправдовується.

«Вона не хотіла щастя, бо боялася, що воно обернеться проти неї, що залишиться лише порожнеча. Тому вона вибрала тінь — тиху і безпечну. Але тінь не обіймає, не гріє, не рятує…»

Ми вийшли з Романом в парк біля лікарні. Там було тихо, навіть повітря здавалося чистішим, ніж усередині. Я йшла повільно, а він підлаштовувався під мій крок. Мене тримала його рука — не міцно, не нав’язливо, а дбайливо. Немов хотів переконатися, що я ще тут. Я відчувала його погляд на собі, але не поспішала говорити. Просто слухала тишу, в якій уже давно розчинилась частина мого болю.

— Ти щось обдумуєш, — обережно запитав він.

Я усміхнулась краєчком губ, не дивлячись на нього.

— Я просто пишу в голові, — відповіла м’яко. — Перш ніж слова з’являються на екрані, вони народжуються тут. — Я постукала пальцями по скроні. — Іноді буває навіть боляче.

— Розкажи мені про неї, про книгу свою, — Рома стиснув мою руку трохи міцніше. Я зітхнула. Глибоко. Так, ніби витягала з себе шматок того, що боялася навіть озвучити.

— Вона…про кінець, який здається саме кінцем, але ним не є. про жінку, яка живе щодня на межі — між сьогодні й ніколи. вона тримається з усіх сил за звичне життя, а вона постійно вислизає з рук. Її болюча історія, бо вона знає, що з кожним днем її шанс — це ще одна галочка в календарі, а не обіцянка.

Я відчула, як Рома зупинився, поглянув на мене повільно, з тією тривогою, яка не потребує слів.

— А в неї є кохання? — Прошепотів він.

— Є. Але воно приходить пізно і тому не рятує її. Просто залишається поруч. — Я зробила паузу. — Але, можливо, саме це і є справжній порятунок.

— Це історія про тебе?

Я опустила очі і подивилась на наші зчеплені пальці.

— Частково, але більше — про відчуття. Про ті речі, які ми не встигаємо сказати вчасно. І про те, як багато всього ми думаємо, коли просто мовчимо.

«Вона не хотіла, щоб він бачив її слабкість. Але й не мала сили більше тікати, і коли він торкнувся її руки, вона розплакалася — не від страху, а тому, що нарешті змогла бути собою.»

— У ній буде кінець? — Тихо запитав він.

Я мовчала. Вітер лагідно шарпнув краї моєї хустки, нагадавши, що моє тіло вже не моє. Я торкнулася до щоки, ніби перевіряючи чи я ще тепла. Чи ще досі тут.

— Не знаю, — чесно сказала я. — Я не вирішую. Я просто дозволяю їй писатись. Може вона саме вибере, чи вартий цей світ щасливого фіналу.

Він нічого не відповів. Просто підняв мою руку до губ і м’яко поцілував пальці. Без пафосу, без зайвого сенсу — просто був поруч. І цього було досить.