Розділ 18. Нова реальність

Я бачу її. Можу торкнутись і балакати з нею. Це все, чого я прагнув останні дні. Просто почути її голос і дихання, побачити ті самі очі, в які я закохався до безпам’яті. Бути просто поруч – єдине моє бажання.

Я приїхав в лікарню раніше, ніж спланував. Сидів спочатку в машині, дивився на фасад будівлі, з якої щодня виходили ті, хто бореться за життя. Люди з повільною ходою, у хустках, капелюхах, з порожнім очима й тремтячими руками і пальцями. І кожен з них ніс щось, що важко було виміряти — тягар болю, надії або втоми. Вони стали її світом, а я — досі стояв на узбіччі.

Піднявся я сходами швидко, хоча всередині все стискалося. Ноги були важкими, дихання уривчастим. Кабінет Арсена Валер’яновича був вкінці коридору, я знав це завдяки медсестрі, яку зустрів перед цим. Мама попередила мене, що я можу бути неготовий до того, що побачу, але я не міг просто сидіти і чекати, поки вона вирішить, що я вартий, щоб розповісти про все.

Вона була ще там. Я встав поруч з лавкою і чекав.

Коли двері нарешті відчинилися, я побачив її, і на мить мені перехопило подих.

Аля стояла у своїй широкій кофті, що падала з плечей, наче тінь. На голові — хустинка кольору персика, яка ледь трималася на потилиці. Її очі були тепер іншими, в них зник блиск, той, яким вона сміялася, коли дражнила мене. Але з’явилося щось нове — спокій серед бурі. Втомлений, надломлений, але такий справжній.

Вона побачила мене. На одну мить — зупинилась. Її рука тремтіла на ручці дверей, і я відчув, як земля знову перестала бути твердою.

А тоді…вона впала.

Я встиг її підхопити, тіло в моїх руках було легким, мов крила, що забули, як воно — літати. Лікарі підбігли одразу, я чув голоси, але не розрізняв слів, які вони щодуху говорили. Лише тримав її, міцно, відчайдушно, притискаючи до грудей, ніби міг передати їй частину свого дихання.

Її палата була білою, такою, що мені хотілося зірвати ці штори, вимкнути холодне світло. Вона лежала, з крапельницею в руці, її мала частина вій, що залишились, ледь-ледь здригалися, як у дитини, яка ось-ось прокинеться. Я сидів поруч, не відводив свого погляду, рука в моїй долоні була ще теплою.

Коли вона нарешті розплющила свої очі, я мало не затамував подих.

— Ти…— Прошепотів я. — Як ти могла? — Продовжив тихо я, як тоді, в уяві, коли ночами розмовляв із тінню її голосу.

Її очі заблищали, але не від світла.

— Я не хотіла тебе втрачати…тому й втекла.

Я нахилився ближче, мої пальці злегка здригнулися на її долоні.

— Це…звучить як повна маячня.

— Знаю, — прошепотіла вона, дивлячись на мою тінь на білому простирадлі. — Але як пояснити те, що я не знала, чи доживу до наступного місяця? Як сказати комусь, кого любиш, що можливо, скоро тебе не стане? Я хотіла, щоб ти мене пам’ятав…сильною. Живою. А не в палаті, зігнутою від болю і без вій.

Я стиснув губи.

— Я прокидався ночами, — тихо сказав я нарешті. — Шукав у снах твій голос. Шепотів у повітря дурні фрази, думаючи, що ти десь там, чуєш. Я навіть уявляв, як пишу тобі листи, тільки щоб не збожеволіти.

Вона заплющила очі, кожне моє слово впливало на неї.

— Пробач, — видихнула вона. — Я не знала, як інакше. Я боялась. І не хотіла, щоб ти бачив, як я згасаю. Я думала, що так тобі буде легше…забути.

— Забути? — Гірко засміявся я. — Забути тебе? Алю, я дихав тобою. Я ходив вулицями, сподіваючись почути твій сміх. Я приходив у ті місця, де ми були, тільки щоб на мить відчути, що ти поруч.

Тиша впала між нами, вона нарешті відкрила очі і подивилась на мене. Я був ближче.

— Я тут, — прошепотіла вона. — Але не знаю, як довго зможу бути?

— А я не піду, — сказав я. — Навіть якщо залишиться кілька днів, я хочу прожити їх з тобою. До останнього подиху. До останньої зірки.

Я подивився на неї, на ці щоки, що втратили колір, на ці губи, які не сміялися вже давно. І вперше звернув увагу на її хустку по-справжньому. Вона прикривала те, що я так боявся побачити, але я мусив.

— Алю…— Я обережно торкнувся її щоки. — Можна?

Вона кивнула, повільно, мов віддаючи себе в мої руки. Я розв’язав хустку і побачив її справжньою. Мало волосся, беззахисна і прекрасна. Більше, ніж будь-коли.

Я не здригнувся і не відвів погляду. Лише стиснув міцніше її долоню.

— Ти — моя Аля. І мені все одно, скільки в тебе волосся. Я люблю не твої пасма, а тебе. Ту, що зараз переді мною — справжню Алю.

Вона затулила обличчя руками і заплакала. Беззвучно, як плачуть ті, хто довго тримав все у собі. Я обійняв її, вперше за стільки часу. Не для того, що захистити — для того, щоб просто бути поруч.

— Я тут. І вже нікуди не піду.

Мені здалось, що я вперше дійсно повернув її. Навіть якщо попереду ще довгий шлях, навіть якщо біль іще прийде. В цей момент — ми були разом. І цього було достатньо. Палата наповнилась тишею, що була тепліша за будь-які слова. Я сидів поруч, тримаючи її долоню, що досі тремтіла. Її очі були трохи припухлі, ще не до кінця просохлі після сліз, але в них з’явилось щось нове — довіра. Та, яку не купиш, не попросиш і не випросиш…вона повертається тільки тоді, коли серце знову відкривається.