Розділ 17. Несподівана зустріч

Бачити світло в кінці тунелю страшно? Ні, страшно бачити світло процедурної і знати, що на даний момент це єдине, що тобі світить. Мені раніше доводилось бачити лікарні часто, але я була на іншому місці, аніж зараз.

Світло в процедурній було тьмяним і теплим, але тіло тремтіло, наче хтось накидав на мене крижану ковдру. Крапельниця повільно крапала, а я вдивлялась в прозору рідину, яка проникала в мої вени, розносилась тілом, змінювала мене зсередини.

Сьогодні день був таким самим, як і попередні, але водночас нестерпно іншим. Я навчилась приховувати біль під усмішкою, розмовляти з медсестрами так, ніби все гаразд, жартувати зі своїм лікарем, хоч іноді і відчувала, як мої губи тремтять від зусилля триматися.

— Ну що, воїне, тримаєшся? — Він сів поряд і глянув мені в очі.

— Поки що виграю кілька битв, але війну поки не виграно. — Я слабо всміхнулась.

— Останні результати непогані, ми не зупиняємось, йдемо правильним шляхом. — Його голос був м’яким, але впевненим, наче опора, до якої я щоразу поверталась.

Я кивнула, нічого не кажучи. Просто вдячно подивилась на нього — він був моєю внутрішньою силою, тією тінню, яка з’явилась поряд, коли інші боялись підійти.

Я відкрила ноутбук, щоб якось відволіктись, порожня сторінка ворда блимала курсором. У голові народжувалась історія, болюча, до сліз гірка. Цього разу герої не мали дістатися світла. Я хотіла лишити їх десь посередині дороги: втомлених, розбитих, справжніх, адже не всі історії мають закінчуватись щастям. Деякі просто закінчуються правдою.

Аля: Нова історія буде без фіналу. Просто обірветься, як струна, як іноді буває з життям.

Кет: Ні, тільки не кажи, що вона сумна.

Том: Я вже готовий плакати, навіть не знаючи сюжету.

Аля: Просто не можу писати про щастя, коли в мені так багато болю.

Кет надіслала сердечко, а Том — обійми. Вони знали, як підтримати, не перетинаючи межу, іноді бути поряд — найбільша підтримка.

Я гортала повідомлення від Роми, які продовжували з’являтися щодня. Він не здавався, писав так, ніби ми ніколи не прощалися.

Рома: Сьогодні була гарна погода. Згадав, як ти казала, що сонце тобі на щоку, як дотик до душі. Ти казала, що душа — це другий шанс для всіх, навіть для нас. Я досі чекаю, щоб почути твій голос.

Я не відповідала, хоч руки самі тягнулись до екрана. Але як відповісти тому, кого любиш і кого ж хотіла вберегти? Я плакала мовчки, ніхто не бачив, тільки серце чуло мій крик.

Увечері пролунав дзвінок, це була вона.

— Привіт, дівчинко, — тихо сказала мама Роми, її голос був теплим, мов плед на плечі.

— Привіт, як ви? — Я намагалася триматися, хоча кожна її нотка ламала мене.

— Не думай про мене, розкажи як ти. Тримаєшся?

— Як можу. — Я засміялась крізь сльози. — Волосся вже прощається.

— Воно ще повернеться. А от ти залишайся, нам потрібна саме ти.

Вона не плакала, але я відчувала, як її серце розривалося. Тітка Настя тримала обіцянку, і я теж. Між хімією, болем, і хвилинами мовчання народжувалась історія. Не тільки книжкова, а моя. Так, вона була неідеальна, надщерблена, з мітками на душі, але жива. І, можливо, одного дня я знову зможу сказати: я є.

Повітря в кабінеті Арсена Валер’яновича завжди було на диво легким. Тут не пахло лікарнею, тільки нотками ментолу і кави, цей запах заспокоював, ніби хтось підклав під спину подушку і прошепотів: «Ти не одна». Світло падало на дерев’яний стіл, де стояли акуратно складені папки з аналізами. Моїх серед них було кілька, вони були товстішими за всі інші.

— Ти виглядаєш трохи виснажено, — сказав він, уважно дивлячись на мене, а я слабо всміхнулась.

— Це мій новий стиль: хронічна втома в поєднанні з «відрощую внутрішню силу», — пожартувала я, намагаючись перевести тривогу в легкість. Але руки зрадницьки стискали підлокітники крісла. Він перегорнув сторінки моєї папки.

— Показники поки що тримаються в межах допустимого, організм бореться. Ти витримуєш більше, ніж багато хто. Але, Алю…— Його голос став тихішим, м’яким, ніби він зважував кожне слово. — Випадіння волосся, слабкість, нудота — це частина процесу, і далі буде складніше, але ми з тобою. Я з тобою.

Я кивнула, у горлі зібрався клубок вдячності. За ці дні він став більше, ніж просто лікарем. Він був тим, хто тримав мене, коли я падала, і давав мені стілець, коли світ хитався.

— Мені здається, я стала іншою, — тихо сказала я, поки він записував щось у картку. — Наче зі шкіри вилупилась. І під нею — хтось новий, лисий і трохи лячний, але справжній.

Він всміхнувся, не підіймаючи погляду.

— Можливо, ця нова — сильніша, ніж ти думаєш.

Я вдихнула глибше, процедура сьогодні була важкою. Гіркий присмак досі лишався на язиці, а м’язи боліли, ніби хтось стискав їх у долонях, але я підвелась. Це теж була маленька перемога.

— Дякую, що не даєте мені здатись, — прошепотіла я вже біля дверей.