Розділ 16. Дивні передчуття

Я відчуваю, що вона в небезпеці, не знаю чому, але відчуваю. Вона щось приховує і це від мене. Всі знають, окрім мене. Справедливо? Можливо, але думаю, що я маю право знати, чому саме вона зі мною порвала.

Я прокинувся ще до будильника, у повітрі літало щось гнітюче. Та тиша, яка не обіймає, а навпаки стискає. Я лежав нерухомо втупившись у стелю, і не міг зрозуміти, що саме зі мною не так. Лише десь глибоко в нутрощах, там, де зазвичай болить від втрат — в нутрощах, там де зазвичай болить від втрат, ворушилось тривожне відчуття, що щось пішло не так.

Ще одна доба і жодної відповіді. Вона мовчала. Всі повідомлення були прочитані, але жодної літери у відповідь. Я спершу злосливо думав, що вона хоче за щось помститися, що вона обрала цю гру, холодну і мовчазну. Але тепер…це вже не було схоже на гру, це було щось значно гірше. Наче вона десь далеко, під водою, а я стою на березі і нічого не можу зробити.

Я прокрутив нашу останню зустріч, кожну її деталь: погляд, фрази і цю валізу. Я знову й знову шукав підтвердження, що вона мені брехала. Але чомусь було таке відчуття, що правда виявиться страшнішою за будь-яку брехню. Руки самі набрали Кет.

— Привіт, можемо побачитися? Просто, щоб поговорити.

— Так, — відповіла вона мені після паузи. — Зустрінемось в нашій кав’ярні.

«Нашій», ніби щось залишалося ще «нашим». Я схопив куртку і вийшов. Дощ моросив, але я йшов пішки, хотілося, щоб вітер вимив з голови цю тривогу. Але він тільки роздував її сильніше. Кет сиділа вже біля вікна, крутячи кружку кави в долонях. Коли я зайшов, її погляд одразу сховався вниз, наче вона боялася моїх очей.

— Привіт, — я сів навпроти.

— Привіт, — ледь чутно.

Я не знав, з чого почати. Просто дивився на неї, ніби вона мала написану на обличчі відповідь.

— Я не витримую, — зізнався. — Її нема. Вона мовчить, але я знаю, що вона не поїхала. І щось…щось відбувається, я відчуваю це. — Кет зціпила щелепу, подивилась у вікно, її очі блищали.

— Ти щось знаєш? — Я сказав це спокійно, але всередині все кричало.

— Ром…— Вона ледь не зірвалась, але стрималась. — Я обіцяла мовчати.

— Кому обіцяла? Їй? — Я вже трохи підвищив голос, але одразу знизив. — Кет, ти не розумієш…я не можу просто так сидіти. Якщо вона в біді, я маю про це знати.

Вона різко підвелась, підійшла до стійки, щоби зробити вигляд, що бере собі ще кави, і повернулась, але вже не сідала. Просто стояла поряд.

— Ти маєш знати, вона тебе не кидала. Ну, принаймні не зовсім. Вона робить це через любов до тебе.

— Це якась маячна, — прошепотів я. — Ніхто не залишає того, кого кохає.

— Іноді залишають, аби не тягнути з собою у пекло. — Я подивився на неї. Очі Кет зрадницьки наповнились сльозами, і я зрозумів, не все, ні. Але щось велике і страшне досі висить в повітрі.

— З нею щось не так? — Я ледве говорив. — Скажи мені хоч слово.

Вона мовчала, лише поклала руку на мою.

— Вона бореться і вона сильна. Ти маєш знати тільки це і вірити їй.

— Чому ти не можеш сказати мені більше?

— Бо я пообіцяла і вона просила мене. А коли Аля просить — це завжди серйозно. — Я більше не міг дихати, підіймалась хвиля паніки, але я зціпив зуби.

— Вона хвора?

Кет стиснула пальці, але нічого не сказала, і цього було достатньо. Я заплющив очі, біль пронизав мене, як куля — несподівано і миттєво. Коли я вийшов із кав’ярні, небо прорвалося дощем. Він був крижаний. Але я не ховався, просто йшов у ньому, поки не змок до нитки.

Вдома я знову відкрив наш чат, повідомлення досі висіли без відповіді. Але тепер я знав: вона бачить їх і читає, вона жива, але от щось більше я не знав…

Рома: Малюк, я не знаю, що ти зараз переживаєш, але я поруч. Я відчуваю тебе, і молюся, щоб ти трималася і…я кохаю тебе, кавоманко.

Я вперше за весь час не чекав від неї відповіді, бо розумів — зараз вона бореться за себе і я теж буду боротись із собою. Для неї.

Останні декілька днів були для мене, наче сірий безкінечний коридор, без дверей і вікон, немає виходу. Просто йдеш, а навколо нічого. І чим далі ти йдеш, тим сильніше на тебе давить ця стеля.

Я мовчки збирав речі, не пояснюючи нічого, я набрав маму і запитав, чи можу пожити деякий час у неї. Вона одразу відповіла «так», не ставлячи питань. Лише в її голосі прозвучала тінь чогось, чого я так і не вловив. Вдома було тихо, пахло дитинством, теплом і тим, чого я давно не мав — спокоєм. Але навіть ці стіни не могли заглушити відлуння моїх думок, особливо вночі.

Тієї ночі я знову не міг заснути, повертався з боку на бік, стискав зуби і слухав, як за стіною тріщить паркет. Я марив, мої губи шепотіли її ім’я знову і знову. Мені снився сон, приємний.

Ранок прийшов неочікувано тихо, я прокинувся від запаху кави і якогось напруження у повітрі. Я повільно встав, підійшов до дверей кімнати, але не відчинив їх повністю. Почув голос мами з кухні, тихий, майже шепіт. Її інтонація була м’якою, такою, якою вона говорила лише з тими, кого берегла особливо сильно.