Розділ 15. Тиша, що кричить

Коли ти починаєш втрачати красу і волосся — це не страшно. Страшно — не знати, що чекати завтра. Не знати, чи прокинешся ти знову? Чи зможеш встати з ліжка і піти на чергову хіміотерапію, щоб боротися? Чи зможеш ти дивитися на його повідомлення і знову мовчати? Мабуть, це страшно.

Дні тепер рахувалися не по календарю, а по крапельницях. Ще одна крапля — ще один день. Ще одна надія, ще одна втрата. Мене, колись живу, повну світла, поступово стирало. Як олівець об папір. Сліди лишалися, але сенс — зникав.

Хіміотерапія тривала, тіло здавалося мішенню, по якій безжально гатять ракети. Вени палали так, ніби я ковтала вогонь. Запах ліків — терпкий, важкий і нещадний в’ївся в шкіру, волосся і легені. І з кожним новим сеансом я боялася дивитися в дзеркало. Волосся почало залишатися на подушці, на гребінці, на плечах. Наче я розсипалася, як дим —  повільно, невблаганно.

—  Як почуваєшся, моє сонечко? — Запитував Арсен Валер’янович, коли я заходила в процедурну. Його очі були справжнім острівцем тепла. —  Аналізи поки тримаються в межах. Ми йдемо правильним шляхом, чуєш? Ти —  сильна.

Я кивала. Усміхалася. Але всередині мене щось постійно ламалось. Не так, щоб хруснуло, а глухо і тихо. Наче стара гілка, яка більше не зацвіте. Кеті і Том приходили майже щодня, приносили сміх, каву і якусь подобу нормальності.

—  Ти вже як наша зірка, —  жартував Том, —  скоро знімемо серіал «Аля проти раку», в головній ролі ти, як наша незламна королева.

Кеті ж завжди приносила щось солодке, обіймала сильно. Тримала за руку так, ніби могла передати мені частину себе. І я вдячно вбирала цю сили, бо власна давно витекла разом із крапельницями.

А ще…були повідомлення. Багато повідомлень, від нього. Від Роми.

Рома: Кавоманко, сьогодні побачив твою улюблену еустому на ринку. Хотів купити, але не знав, куди мені її нести.

Рома: Мені сниться, що ти поруч. Ми сидимо вдвох і мовчимо. І це найкраще мовчання в світі.

Рома: Якщо я щось зробив не так — пробач. Просто скажи, де ти? Будь ласка, Алю…

Я дивилась на екран і не могла стерти жодного слова. Всі його повідомлення були збережені і розділені по папках, як старі листи. Я не відповідала на них. Сльози капали просто на екран телефону, але я мовчала. Бо мовчання —  це все, що я могла дати, аби захистити його. Натомість з його мамою я розмовляла щодня, бідна жінка не могла відпустити цю ситуацію. Скільки разів вона рвалася сюди до мене, але я не могла їй дозволити. По-перше, мене б вислідкував Рома. По-друге, не хочу щоб вона бачила мене в цьому стані.

—  Алю, дитино моя, як ти? — Її голос став для мене другим серцебиттям. Вона знала все, мовчала, але вона була зі мною.

— Трохи нудить, але терпимо, — я завжди намагалася брехати легко, щоб вона не відчувала справжньої глибини болю.

— Я знаю, що тобі стращно. Але я вірю, що ти це пройдеш. І він…він все ще чекає. Знаєш, іноді сидить у дворі, мовчить, дивиться на неба. Каже, що ти там, десь і мовчиш. — В її голосі завжди ховався біль, з яким вона не мала права ділитись.

— Нехай чекає, але не на мене. — І хоч казала це, в серці щось відривалося. Ще один шматок, ще один слід, як від бритви по шкірі.

Уночі я лишалася наодинці із собою. Читала його повідомлення знову і знову. Уявляла, як він тримає мене, як шепоче: «Малюк, все минеться». Я знала його погляд, знала його тремтіння в пальцях, коли він цілував мої зап’ястя. А я — здалась першою.

— Пробач, — шепотіла я в подушку. — Просто пробач.

І коли ранок проходив новим курсом ліків, я сиділа на кушетці, тримала ковдру міцніше, а всередині молилася, щоб хоч щось з цього кошмару не було марно. Щоб він, хоч він залишився цілим. А я витримаю, бо хтось з нас має…

Наступного дня я знову пройшла попри дзеркало, але там мене ставало все менше. Плечі, що звикли тримати світ, вигинались усе нижче. Очі — порожні, глибокі, мов криниці, але як і раніше, найстрашніше це було волосся. Колись пишне і м’яке, заплетене у сонячні теплі ранки, тепер лежало клаптями всюди.

Я не плакала, просто дивилась, як чергове пасмо лишається в долоні після мимовільного руху. Наче сам час стриг мене, без дозволу, без попередження. Руки щодня трусилися сильніше, вже не від болю, а від мого безсилля в цій боротьбі. Я знала, що тягнути більше нема куди. Повідомлення від Кет прийшло мені під вечір.

Кет: Я заїду до тебе увечері. Привезу печиво і ножиці. Якщо ти готова, то я з тобою.

Я довго не відповідала, просто тримала телефон в руках, а потім набрала лише одне єдине слово.

Аля: Приїжджай.

Вона постукала тихо, як завжди, ніби боялася зламати мій крихкий спокій ще на порозі. Я відкрила двері і побачила в її очах щось більше, ніж співчуття. Я побачила там біль. Вона пригорнула мене, не кажучи жодного слова мені, ми обіймалися довго-довго. Поруч з її теплом я вперше за довгий час відчула себе реально живою.

— Я принесла твоє улюблене, — Кет простягнула мені баночку з печивом, — з корицею. І ножиці, але тільки якщо ти справді готова.