Розділ 14. Вдруге покинутий

Чому знову? Наче все було гаразд і тепер вона каже: «то все було помилка». Я не знаю, що трапилось, але вона не відповідає. Я боюся, що трапилось щось дуже погане.

Я не одразу зрозумів, що сталося. Її слова не вміщалися в голові, не вкладалися в логіку, не звучали правдоподібно навіть у найгіршому сні. Вона стояла переді мною з рівним обличчям, а в очах — холод, якого я ніколи у неї не бачив. Ні злості, ні болю, ні сумнівів, ніби вона стерла себе. Ніби вона стерла нас.

Вона сказала, що це була помилка. Ми. Помилка.

Я дивився на неї і чекав, що вона скаже: «Пробач, це все дурний розіграш», або «Я просто втомилась, мені потрібно день або два відпочинку». Що завгодно, але не це. Не валізу біля дверей. Не ці відточені фрази, сказані абсолютно чужим голосом. Я впізнавав її лице, але не душу, вона ніби втекла ще раніше, аніж я натиснув дзвінок.

Я не сперечався. Не кричав. Не вимагав пояснень. Тому що знав — її вже немає. Не тієї, яка засинала на моїх грудях. Не тієї, якій я читав книги і робив вранці найгіршу каву. Не тієї, яка стала моїм домом.

Я просто вийшов. Не сказав «прощай», навіть не обернувся. Бо якби я обернувся — не зміг би піти звідти.

Я йшов порожніми вулицями, не пам’ятаючи куди і навіщо. Мене не тримало тіло — тільки інерція, тільки звичка жити. Повітря було густе, як вода, і я тонув в кожному його вдиху. Все боліло. І найгірше — не було місця, де не болить. Жодного клаптика спокою. Сівши на лавку в якомусь дворі, я подивився на небо, яке розвалилося сірими хмарами. Було тихо, надто тихо… В голові — пусто, ніби вирвали не лише серце, а й пам’ять. Тільки ім’я… Тільки вона… В кожному ритмі мого шаленого пульсу.

Вдома я не вмикав світло, як тільки переступив поріг, я завалився на диван, навіть не роздягнувся. Не говорив. Просто ліг і думав про все, що було і що зникло. Я думав про неї, адже там де було тепло і добре, тепер стало пусто і холодно.

Я прокинувся від холоду, десь під ранок, як саме я заснув не пам’ятаю. У голові знову був її сміх. Я схопив телефон і відкрив наш з нею чат. Перечитував все, від перших повідомлень, де ми ще були «привіт-що-робиш», до останніх, де вона написала мені: «Ти для мене особливий». А тепер — тут нічого.

Рома: Скажи мені правду. Ти хоч колись кохала мене? Чи я все вигадав собі?

Відправив. Видалив. Написав знову. Відправив. Чекав і…нічого.

Друзі мовчали, я дзвонив Тому, але той не брав від мене трубки. Написав Кет, але від неї отримав просту відповідь, яка не дала мені нічого.

Кет: Дай їй час. Вона цього просила.

Я втратив не тільки людину, яка стала мені дорогою, а й точку опори. Усе, що вкотре стало стабільним, тепер летіло в тартарари. Я сидів на кухні й думав: що, якщо вона не просто втекла? Що, якщо щось сталося? Що, якщо вона в щось влипла, а я навіть не можу її обійняти?

Та вона зробила свій вибір. Викинула мене, ніби я був зайвим багажем в її житті. А я…я досі кохаю її. Кожної миті я сподіваюся побачити повідомлення від неї, перевіряю телефон, як ненормальний. Кожного разу, коли я бачу на вулиці дівчинку схожу на Алю, сподіваюся, що це насправді вона і завмираю.

Я просто чекаю, бо іншого зараз мені не дано…

Усе трималося на волосині, моє самовладання гідність і зв’язок із реальністю. Дні змішалися з ночами, думки з болем, а любов — з неможливістю. Я сидів у себе в кабінеті, але папери досі були пусті. Навіть ті, на яких чорним по білому були написані цифри. У мене тремтіли пальці, щоразу, коли я збирався натиснути на клавішу, очі пекли від недосипу, а вухо ловило кожен звук повідомлень — раптом вона.

Але її не було. Ніде.

«Вона не могла зникнути безслідно», — це було єдине у що я свято вірив. Вона не могла розчинитися у повітрі просто так. І чим більше часу проходило, тим менше я вірив у ті її слова. Те «все було помилкою» — брехня. Я бачив, як вона дивилася, як обіймала, як торкалася мене, ніби боялася втратити.

Я не витримав. У цей вечір я піднявся, вийшов із кабінету, і пішов до того, хто був для мене більше ніж просто партнером — Адама.

• Маєш хвилинку? — Запитав я, зайшовши без стуку.

Адам одразу підняв голову. В його очах було те, що я бачив в дзеркалі — тривога.

• Ром, ти виглядаєш як привид. — Він відставив ноутбук убік. — Що трапилось?

Я закрив двері, сів навпроти і довго мовчав. Потім видихнув, важко, з надривом.

• Мені потрібно, щоб ти знайшов Алю.
• Що значить «знайшов»?

Вона…зникла. — Мій голос зламався. — Сказала, що поїде. Що це кінець, але я їй не вірю. Це не вона. Щось не так, Адаме. І я не можу більше сидіти й гнити, не знаючи, де саме вона. — Адам на хвилину задумався, обережно підбираючи слова.

— Ти просиш мене…простежити за людиною?

— Я прошу тебе дізнатися, куди вона поділася. — Я підвів погляд, і в ньому було щось майже тваринне — відчай, який виїдає зсередини. — Я зневажаю себе за це, але гірше — це не знати. Не чути її голос. Не знати, чи вона…чи вона взагалі ще тут.