Розділ 13. Стерильне життя

Відчуття дежавю, яке воно? Паршиве. Я проживала те саме, що декілька років тому, але тепер у власній шкірі. Чи є в мене сумніви щодо мого вчинку? Звісно, але я впевнена, що він мене зрозуміє…

Палата була стерильно біла й лякаюче тиха. Четвертий поверх — онкогематологія. Вікно виходило на інший корпус і за ним не було нічого, окрім сірого бетону і неба, що мовчало.

Я сиділа на лікарняному ліжку в безрозмірній бавовняній піжамі. На тумбочці стояла моя пляшечка з водою, кілька книг, які я так і не відкривала, і телефон — мовчазний свідок мого тихого падіння. Я не писала нічого. Жодного посту. Жодної чернетки. Жодного слова.

Мені вставили катетер у вену ще в перший день, і з того часу я почувалася не людиною, а механізмом, до якого постійно щось під’єднують — крапельниці, аналізи, процедури. Моє тіло стало об’єктом. А моя душа — в’язнем. Моя медсестра Таня ­— молода, з теплими очима, заходила до мене щоранку.

— Як ви?

— Нормально, — я навчилася відповідати так, ніби це була правда. Навіть посміхатися, майже щиро.

Перші дні не були найважчими фізично — таблетки, аналізи, чекання. Але психологічно — це була катастрофа. Я не могла заснути. Вночі переверталась у ліжку, хапаючись за подушку, ніби за руку. Його руку. Мої сни рвали на частини — уривки голосу Роми, поцілунки, його усмішка, і те як він дивився, коли я казала «прощавай».

Кеті писала щодня.

Кет: Ми з Томом тут. Якщо щось потрібно — хоч вночі — ми приїдемо.

Аля: Дякую. Поки тримаюсь.

Вони не дзвонили мені. Поважали моє мовчання. Але іноді мені так хотілося просто почути чийсь голос. Будь-який… Не з лікарняного коридору, не механічне «відкрийте рот», або «назвіть ваше прізвище».

На третій день мого перебування в лікарні, мій лікар приніс роздруківку з результатами.

— Ми вирішили призначити перший курс хіміотерапії вже з понеділка. Тягнути більше нема куди. Програма інтенсивна, Алю, але шанс є. І він не мізерний, ти сильна, я це бачу і знаю! — Я кивнула, бо більше не мала слів. — Але буду чесним з тобою: буде важко.

Ввечері я нарешті відкрила ноутбук, просто щоб подивитися. Мої соціальні мережі були повні повідомлень і коментарів. Читачі писали щодня: «Ми чекаємо твої книги». «Сподіваємося, з тобою все гаразд». «Повертайся, твій голос важливий». Але я не відповідала.

Я писала листа. Не електронного, а паперового. Ромі. Рука тремтіла, але слова йшли зсередини. Там було все: і мій страх, і любов, і біль, і зізнання. Я не збиралася відправляти його, просто…хотіла, щоб він знав. Колись…

Перші дні в лікарні не були початком лікування. Вони були кінцем минулого життя. І підготовкою до бою, в якому я або виграю — або залишуся.

Понеділок, моя перша хіміотерапія. Я прокинулась ще до сходу сонця. Не те, щоб спала взагалі. Просто лежала, розглядаючи тріщину на стелі, ніби в ній можна було знайти відповідь на питання: чи витримаю я? Чи вистачить мені сил боротися до кінця?

Мене трясло. Не від холоду — від думки, що це все тільки початок, що далі буде тільки гірше. Що я можу втратити тут себе, а волосся — це така дрібниця. Я боялася втратити розум. Боялася, що перестану бути собою. Медсестра прийшла о сьомій, катетер вставили мені швидко і мовчки. Я дивилася в бік, покусуючи губу до болю, тільки б не дати сльозам витекти з очей.

— Це перша крапля, — сказала вона. — Повільно капає, Але ти сильна.

Я лише кивнула. Навіть не знала, чи хочеться мені, щоб хтось був поряд. Хтось, хто тримав би за руку. Чи може, краще так — самій, в тиші, коли чутно, як кожна крапля втягується в мене, мов отрута і порятунок водночас. Телефон загорівся від повідомлення, що надійшло.

Рома: Добрий ранок, малюк. Думаю про тебе, як ти?

Серце стислося, але я не відповіла. Просто поглянула. Вдихнула його слова так, ніби вони мали хоч якийсь запах його парфумів. Я вже скучила за ним так, що дихати важко.

Наступне повідомлення від нього надійшло за п’ять хвилин. Це вперше, що він написав мені, адже після нашої останньої зустрічі він декілька днів мовчав і я розуміла, що так навіть краще. Мене не турбувало, що він мовчить, просто я знала, що йому боляче. А тепер моє серце розривається з кожним наступним повідомленням.

Рома: Я знаю, що ти відштовхнула мене, бо хочеш від чогось вберегти. Але я не здамся, так і знай. Я знаю, що ти не з тих, хто йде просто так. Тому я тут. І я чекатиму, навіть якщо мені доведеться мовчки сидіти на лавці перед твоїм домом. Ти не одна.

Внутрішньо мене наче розривало. Я хотіла розповісти йому все, але пальці не слухались мене. Я згорнулася під ковдрою, намагаючись притупити все, що відчуваю. Мене нудило — від препарату, від емоцій, від цієї нової реальності. Лікар попереджав: спочатку будеш просто слабка. Потім тебе ламатиме. Згодом з’явиться злість, апатія і бажання здатися. А згодом — нове тіло, нові думки, якщо ти доживеш.

Я дивилася на себе в дзеркалі у ванній — біла, з тінями під очима. Здавалося, що навіть зіниці стали тьмяними. Я торкнулася обличчя — ще моє, але вже інше. Хтось чужий вселився в моє тіло, і я маю його вигнати. Увечері мені стало значно гірше. Тіло ламало, пульсував біль у суглобах, руки трусились. Я не їла — просто не могла.