Розділ 12. Нові сторінки життя

І от те саме пекло, яке я вже проживала. Хочеться почути, що все не так, проте… Він кохав мене так, що крила виростали за спиною, але його кохання не здатне було виправити те, що переслідувало мене давно. Тепер рішення за мною.

Мені стало краще, але той палкий настрій, думки про секс — усе кудись щезло, ніби хтось вимкнув світло всередині мене. І більше вони не повертались. Рома бачив, як мені було зле, і замість того, щоб наполягати на чомусь інтимному, просто дістав книгу.

— Почитати? — запитав з м’якою усмішкою.

Я кивнула. Та замість того, щоб дати мені її, він сам почав читати вголос. Його низький, спокійний, магнетичний голос огортав мене, мов тепла ковдра. Я навіть не помітила, як очі почали злипатися. Його обійми, запах, рівне дихання поруч — усе це створювало кокон спокою, в якому я нарешті змогла трохи розслабитись.

Та ненадовго.

Знову вона — нудота. Гостра, нав’язлива, безжальна. Я насилу вирвалась із його рук, що тримали мене, як щит. На ватних ногах я дійшла до ванної. Було гірше, ніж у машині. Цього разу мене вирвало, і я вже не могла себе обманювати. Це не вечеря. Це щось інше. Щось значно страшніше.

Я випила води, спираючись на раковину. Дивилась на себе в дзеркало — бліда, втомлена, зі зрадницькою тінню під очима. Зовсім не та, якою бачить мене Рома.

Повернулась у ліжко. Він спав. Але щойно я лягла, він прокинувся, почав шарудіти руками, шукаючи мене.

— Загубив мене, — прошепотіла я й доторкнулась лобом до його.

— Тобі знову було зле? — в його голосі була тривога, складка між бровами прорізала лоб.

— Та ні… просто захотілося води, — я обманула. Зовсім трохи. Але не могла зараз сказати правду. Не поки не дізнаюсь напевно.

Він поцілував мене і обійняв ще міцніше.

— Тоді добре. Ти заснула, і я вирішив не будити тебе. Сподівався, що ти не будеш проти, якщо я залишусь.

— Зовсім не проти. Хочеш спати чи… щось інше? — я спробувала повернути легкість, грайливо смикнувши бровами.

— Залежить, що ти можеш мені запропонувати, малюк, — прошепотів він і притягнув мене до себе. Його поцілунки розпалювали, і я плавилась під його дотиками.

— Усе, що зможеш узяти, — твоє, — прошепотіла я у відповідь.

— Я ціную це, малюк. Але не хочу тиснути. Давай просто побудемо разом.

Ми включили фільм. Обійми, поцілунки, жар в очах… Але я була вже не тут. Тіло наче роздвоїлося: зовні — усмішка, жар, дотики, а всередині — холод. Я силкувалась не показати, як мені зле. Не хотіла, щоб він хвилювався. До ранку ми не зімкнули очей.

А вранці — знову. Нудота, слабкість, навіть кава відштовхувала. Кожна клітинка кричала, що зі мною щось не так. Я вже не сумнівалась. Це не просто втома. Я бачила синці на шкірі, підтікання, яких не мало бути. Відчай повз по спині, як павук.

Це не голова. Не шлунок. Це може бути воно.

Я сказала Ромі, що їду на роботу. Він наполягав, що відвезе мене, але я категорично відмовилась. Мені потрібно було до лікаря. Справжнього. Надійного. Того, хто свого часу рятував мого тата.

Шеф погодився, щоб я прийшла після обіду. Довелось збрехати. Усім. Але краще так, ніж сісти й сказати: «Знаєш, я думаю, в мене рак». Я ще не готова до цього.

Я зателефонувала лікарю по дорозі. Домовилась про скринінг. Діагностика — не найстрашніше. Найстрашніше — очікування. Воно точить мозок, як іржа.

Тато завжди казав: «Що б не трапилось — ми одна команда!»
А зараз я мовчки питаю в порожнечу: «А хто в моїй команді тепер? І як мені боротися, якщо я вже програю?»

Поки чекала результат, вийшла до вбиральні. І тоді стало зовсім зле. Спочатку — легке запаморочення. Потім — холод у пальцях, які немов перестали слухатись. Вуха заповнив тонкий, різкий писк, а світ почав плавитись.

Останнє, що я пам’ятаю, — це тремтіння рук, бліде обличчя у дзеркалі й те, як усе в очах потонуло в чорному.

— Алю, ти мене чуєш? — голос прорвав тишу, як грім. Різкий запах нашатирю обпік ніздрі. Перед очима почали з’являтись плями світла. — Слава Богу, ти отямилась.

Я повільно кліпнула. Голова гуділа порожнечею, тіло було ніби з чужого сну — важке, слухняне тільки наполовину.

— Що… що зі мною? — прошепотіла я, слова ледь в’язались до купи.

Арсен Валер’янович сів поруч, в його погляді було те саме, що я колись бачила в очах тата, коли він уперше почув діагноз. Суміш жалю, безсилля і примусового спокою.

— Дівчинко моя… У мене для тебе погані новини, — він делікатно підняв мене на кушетці.

— Просто скажіть… — я ковтнула клубок у горлі. — У мене шансів більше, ніж у батька?

Я знала, я відчувала. Мені не треба було чути діагноз — я йшла сюди вже з ним в голові. Лише чекала підтвердження.

— Люба… я не Бог. Але ти звернулася вчасно. Ми будемо боротися. І я вірю, що ти впораєшся.

Я мовчки кивнула.

На тремтячих, як після бурі, ногах я вийшла з лікарні. Холодний вітер хльоснув по обличчю, але я нічого не відчула. Наче тіло було не моє, а думки — чужі. Механічно зателефонувала шефу й сказала, що прихворіла. І повернулась додому.