Розділ 4. Пізнай мене

Я та, що дозволить тобі довіряти. Я не збираюся тебе обманювати, та і ти мене теж. Знаю, що життя сурове і нас попереду чекає випробування, але дозволь бути з тобою… Дозволь тебе розгадати, хоча б трішки…

Рома: Я під під’їздом, відчини.

У мене трохи спітніли руки. Чому я так розхвилювалася — не знаю, але факт залишався фактом.

Аля: Відчинила, заходь!

Поки він піднімався, я міркувала, як його привітати, щоб не здалося, ніби я знову готова сипати питаннями. Я залишилася на кухні, спеціально не підходячи до дверей — хотіла, щоб виглядало, ніби я не просто чекала. Хоча... кого я обманюю? Я чекала. Дуже.

Продзвонив дзвінок. І все, що я обдумувала, вмить вилетіло з голови. Залишилися тільки ми — я і він — на порозі мого дому. І я, мабуть, збрешу, якщо скажу, що не хотіла його тоді поцілувати. Він був надто привабливий, щось у ньому тягнуло мене, як магніт. Здається, взаємно. Але поки наші скелети ще не вийшли з шаф — не час.

— Привіт, який я радий тебе бачити, — сказав він, трохи ніяковіючи. Напевно, не знав, як поводитися. Він переборов щось у собі й просто обійняв мене. Легко, ніжно. А я... я ніби крила відчула.
І запах… Цитрус, гель для душу і щось його — рідне, чоловіче. Я могла б залишитися в тих обіймах назавжди. Але все хороше, як я знаю, має властивість закінчуватися.

— Привіт ще раз. Я тебе теж, — прошепотіла я біля його вуха, і помітила мурашки на його шиї.

— Як ти? Сердишся на мене? Можеш назвати козлом чи ідіотом — я заслужив, — його тон був напівжартівливим, але в очах — щирість.

Я ледь стримала сміх, подивилася на нього серйозно, коли він відпустив мене з обіймів.

— Так, серджуся. І хочу тебе обізвати. Правда, ще не вирішила як.

Він підняв брови — явно не очікував.

— В тебе є час. Обіцяю витримаю все, що вигадаєш, — сказав і вщипнув мене за щоку. Я не витримала — засміялася.

— Ти смішний. Справді думав, що я ображатимусь? — ще хіхікала. — Все добре. Ми тільки знайомимося. Тому… давай просто пізнавати одне одного. І ще: нове правило — ніяких «вибач», якщо щось зроблено ненавмисно.

— А я вже серйозно думав, ти мене обзиватимеш, — засміявся і він. — Щодо правила — повністю згоден. Якось ми занадто часто вибачаємось. Ну і де той легендарний шоколад? Ти плануєш готувати його просто на порозі?

Нарешті напруженість відступила. Ми розслабилися. І домовилися забути все непотрібне.

— Ой, я зовсім забула — ми все ще стоїмо на порозі. Проходь, направо — там кухня.

— Аля! — пролунав його голос із-за рогу, а я поспішила за ним. — Здається, я їй не подобаюсь.

Я знову засміялась. Еллі не була агресивною, але з насторогою ставилася до нових людей. Спершу спостерігала здалеку, а згодом, якщо людина їй імпонувала, могла підійти ближче. Вона любила ласку — але тільки від "перевірених".

— Ооо, бачу, ви вже познайомилися. Я тільки-но хотіла вас знайомити — схоже, запізнилась. Це Еллі, моя улюблениця. Вона стала для мене справжнім порятунком — майже як дитина. Я підібрала її кошеням, а зараз — це мохната цариця цієї квартири, — з усмішкою почухала її за вушком, і вона замуркотіла.

— Дуже приємно, Еллі, — з легкою іронією сказав Рома. — Але я поки буду обходити тебе стороною. Ти дивишся на мене… підозріло.

Я ледь стримувала сміх, дивлячись, як він намагається налагодити контакт із нею.

— Вона не любить нових людей. Але з часом сама підійде. Просто треба трохи терпіння.

— Ну й добре, бо я теж не горю бажанням її тіскати, — ми обоє засміялися.

Я почала готувати той самий фірмовий шоколад, паралельно розповідаючи його історію. Тим часом Рома розглядав фотографії на стінах — їх було чимало. Особливо з того року, коли ми з татом знали, що часу лишилося небагато. Але ми були щасливі. Він подарував мені найтепліші спогади, і я була вдячна, що ми змогли пройти цей шлях разом.

— Це твій тато? — запитав Рома, показуючи на фото, де ми годували лебедів у парку.

— Так. Його вже немає...

Я не хотіла занурюватися в подробиці.

— А мама? Її на фото не бачу.

Це було боляче. Але рана давно зарубцювалась.

— Вона померла після мого народження, — стиха відповіла я. Лише найближчі знали цю частину мого життя.

— Пробач… мені дуже шкода, — він одразу змінив тему, почав розглядати дитячі знімки.

Я подала гарячий шоколад. Аромат наповнив усю квартиру, наче обійми. Ми сіли. Він тримав мене за руку. Тільки за руку. Але в тому дотику було стільки ніжності, що навіть поцілунок не був би настільки значущим.

— Тобто ти справді пишеш книги і маєш своїх читачів? — він виглядав враженим.

— Так. Коли я лише мріяла про це, тато був першим, хто в мене повірив. Він став моїм першим читачем, натхненником. І саме він вмовив мене ділитися історіями з іншими. Так я й отримала свою невеличку, але вірну аудиторію — кілька сотень людей, які чекають кожну нову історію.