Розділ 3. Минуле завжди поруч

Своє я відпустила вже давно, не бачила сенсу триматися за біль, що поїдала душу. А от ти не спішиш і я не розумію чому. Я хотіла б допомогти, та не знаю як… Ти часом, як давній знайомий, а іноді – як непрочитана книга, щоразу хочеться забігти прочитати наперед…

Вперше в житті я відчула щось настільки дивне. Скажу чесно — мені двадцять років, і в стосунках я була лише раз. Мене це зовсім не турбує: немає жодних проблем, я легко концентруюся на роботі та справах, а ще мене не мучать нав’язливі думки про кохання. Проте це іноді заважає — особливо коли я пишу про стосунки в книзі. Важко описати це життєво: я уявляю все надто ідеальним, але добре розумію, що реальність далека від казки.

Сьогодні я прокинулася після дивного сну. Після смерті тата мені взагалі майже не снилося нічого — я була морально виснажена, і моя свідомість зосередилася виключно на внутрішньому стані. Але сьогодні… це була перша ніч, коли мені щось наснилося. І не просто сон — інтимний. На мить мені здалося, що все це неправда, що це просто марення, але чим довше я спала, тим глибше все занурювалося. І коли я залишилася зовсім без одягу — було складно переконати себе, що це не зі мною.

Так, без сумніву, Рома мені симпатичний як хлопець. Та що там приховувати — я навіть хотіла поцілувати його під своїм під’їздом. Але побачивши його пониклі, сумні очі, вирішила просто обійняти. І яка ж я була здивована, коли він обійняв мене у відповідь ще міцніше, а я почула шалений стукіт його серця. Здавалося, що я потрапила в сцену з найвідомішої мелодрами або книги. В одну мить мені навіть захотілося себе ущипнути — настільки все було реальним. Ми попрощалися, але, скажу чесно, мені зовсім не хотілося йти. Вперше за довгий час я відчула, що поруч зі мною людина, яка... наче споріднена душа.

Я прокинулася і одразу почала збиратися на роботу в кав’ярню. Але тільки після першої чашки кави згадала, що сьогодні взяла відгул. Річниця смерті тата. Як завжди, я вирішила піти на кладовище з квітами, щоб вшанувати його пам’ять. Хоча він завжди зі мною — в моєму серці. Потім хотіла пройтися місцями, де ми колись любили бувати разом.

Я зібралася і вийшла з квартири. По дорозі зайшла до квіткової крамниці й купила букет хризантем. У тиші пішла на цвинтар. Йдучи, я згадувала все, через що пройшов тато. Смерть мами після мого народження була першим жорстоким ударом. Йому було нестерпно боляче, але він витримав усе заради мене. Він знав, як складно буде мені зростати в такій обстановці. Після маминої смерті тато присвятив себе мені повністю. Він не шукав іншої жінки, не намагався знайти мені мачуху — хоча зараз я розумію: він мав на це повне право. Мами не стало через проблеми з серцем під час пологів. Але він кохав її понад усе й не зміг рухатися далі.

Він працював з ранку до ночі, а весь вільний час віддавав мені. Підтримував мої хобі, ідеї, любив і завжди казав, що я схожа на маму. Він був ідеальним батьком. Я вдячна йому за щасливе дитинство. Я довіряла йому. Він був не просто татом — був моїм найкращим другом. А потім… три довгі роки боротьби з хворобою, яка врешті-решт перемогла.

Коли мені виповнилося п’ятнадцять, ми, як завжди, купили смачний торт. Я загадала бажання, і тоді у тата вперше пішла кров з носа. Я не звернула на це уваги. Він був людиною, у якої під час грипу могла піти кров з носа — це було нормально. Але коли це почалося ледь не щодня, мене це насторожило, і я змусила його піти на обстеження.

Лейкемія — такий діагноз поставили лікарі. Тато сприйняв це не надто важко, одразу сказав, що буде лікуватися і зробить усе можливе для одужання. Матеріально ми мали змогу, і тато не опускав рук. Після операції почалося одужання, але згодом — рецидив і друге коло пекла.

Коли все знову почало налагоджуватися, тато ніби отримав друге дихання. Але щойно все повернулося до початку, він втратив надію на повне одужання. Лікувався, хоча був готовий до найгіршого.

Так і сталося. Після мого вісімнадцятиріччя тата не стало. Це було боляче — хотілося в один момент піти за ним і за мамою. Але я пообіцяла йому, що як би не сталося і куди б життя мене не привело — я не опущу рук і не здамся.

Ось уже другий рік я приходжу на їхні з мамою дні народження та річницю смерті сюди. З татом я провела все своє свідоме життя. Він завжди підтримував мене, хоч і розумів, що не може замінити маму. А я, своєю чергою, завжди уявляла, як би склалося наше життя, якби мама була жива. Але це були лише мрії та думки.

— Ну ось, тату, я знову прийшла. Сьогодні два роки, як я залишилася сама. Мені тебе не вистачає. Ти був мені і мамою, і татом — а потім тебе не стало. Знаю, ти завжди поруч і бачиш мене. Сподіваюся, ти бачиш, що я, як і обіцяла, не опускаю рук. Я сильна. І, здається, з’явився той, хто змушує мене думати не тільки про роботу й книжки. Тату, я сумую...

З цими словами я витерла сльози з очей, поклала квіти.

— Я ще прийду. Я люблю тебе, тату. Сподіваюся, ти десь там, на небесах, щасливий з мамою і ви бачите мене та пишаєтеся мною.

По дорозі мені подзвонила Кет:

— Аля, терміново прийди в кав’ярню, треба дещо обговорити…

— Що такого сталося, що не можна почекати до завтра?

— Прийдеш — розкажу. Чекаю тебе. Ти якраз встигаєш на обідню перерву.

— Ок, біжу.

Це було дуже швидко й незрозуміло. Я навіть не уявляла, що могло статися такого, що не чекало б до завтра. Але її тон і моя цікавість перемогли, і я, не шкодуючи ніг, побігла в кав’ярню.