10

День минає звично, як завжди. Відпочивши, вмикаю музику і починаю готувати вечерю. Посміхаюсь, коли звучить стара пісня, нашої місцевої групи. Я якраз закінчувала школу, коли вони записали кілька треків, хотіли пробиватись далі, але потім як завжди: хтось пішов на роботу, хтось виїхав...

Я без тебе не я, я блукаю як тінь,
і не знаю коли й що вгамує цей біль.
Мені кажуть усі, це ілюзій дурман,
і у тім, що болить, завинила сама.

Але сльози течуть, але серце горить,
Мені кажуть батьки, треба до лікарів.
Мені кажуть, забудь, треба далі іти,
та щоночі вві сні мені маришся ти...

Наївно, незграбно... але у нас в класі цю пісню про любов до якогось фатального чи то байкера, чи то рокера переписували з зошита в зошит. Мабуть, бо кожна бачила те, що відчувала сама.

Зараз про таке говорять інакше. В інтернеті можна знайти історії людей, які закохувалися в героїв книжок, фільмів чи ігор. Одна блогерка розповідала, що коли зізналася матері у своїх почуттях до літературного персонажа, почула тільки: «Це ілюзії... і взагалі, таке лікувати треба!».
З її записів я дізналась, що я не одна така, і це навіть має назву.

Втім, навіть не знаю, що змінюється, якщо любов все ж отримує своє ім'я. Назвати і пояснити – не одне й те саме… 

Телефонує Саша.
- Алло, кролічко... - видихаю в трубку. - Як ти?

- Нормально. Якраз в мене технічна перерва, вирішила набрати тебе, - вона сміється. - В тебе не сильний завал?

Заспокоюю:
- Все добре. Вранці прийдеш, підсмажу картоплі так, як ти любиш.

- От ти це сказала, і як я тепер до ранку дотерплю? В мене ж тепер всі думки про їжу будуть!

Я на мить заплющую очі, насолоджуючись тим, як безтурботно звучить її голос. Два роки тому вона ще не жартувала і не сміялась...

Пауза...
Тоді Саша трохи стурбовано додає:
- Ти ж не засиджуйся до ночі... поспи як слід.

- Добре, - обіцяю я. – Постараюсь. 
Хоч і складно дотриматись обіцянки, коли всього кілька абзаців здаються оманливо легкими.
«От ще трошки, вже ж майже склалось!.. пару речень – і тоді точно спати»...

- Дивись мені... - вона зітхає. - Ну добре, зараз кави вип'ю, і буду далі працювати! Добраніч, сонце.

А все ж мені не спиться, і я перекладаю ще кілька абзаців.

«І знаєш, через стільки літ і зим
Мене мій смуток не лишає.
І сповнені думки лише одним,
Від імені одного серце завмирає.
До болю любий цей полон,
не пам'ятаю, як інакше...»

Зізнання Яна у любові до Ксандри, дружини падишаха.
Почуття, приречене на осуд.

Якби ж ти знав, Еріку... в твої часи гріхом було любити людину чужої віри, з чужого краю.
Тепер... межі інші, тільки осуд нікуди не зникає.
Тепер не кажуть «гріх». Кажуть - хвороба, аномалія, небажання працювати над собою.

І я ще довго вдивляюсь в темряву.
«Це не любов, це невміння любити»... і це про таких, як я, теж кажуть.

Але хто може точно відповісти, що в любові правильно?
Саші не потрібні красиві слова і складні підтексти. Їй головне - знати, що вона прийде втомлена і зможе відпочити в тиші, що я обійму і вислухаю її, коли їй сумно, а якщо їй страшно піти в незнайоме місце, піду з нею.

А інша любов живе поруч, в рядках і словах.
На тій самій відстані, яку колись називали любов'ю здалеку.
В темряві ночі.